Помовчали трохи, і баба встала.
— Ходи, — сказала. — Я спішуся. Посол мусить на час бути на місці. Хі-хі-хі!
Цей недоречний сміх злякав Жаїру ще більше, Ніж незрозумілі слова.
— Чого хочеш? — спитала, відступаючи назад. — Куди я маю йти? Який посол?
— Хі-хі-хі!.. — засміялася баба. — Я — посол до послів. Малий отрок недаром ходив, ні! Той умів промовити до найтвердших! Він би й самого Камінного Духа зрушив з місця своїми словами!
— Не розумію... — все більше лякалася Жаїра. — Що ти кажеш?
— Праліс горить! Праліс горить! — затанцювала стара. — Підпалив його малий отрок — і ранком тут буде весела забава! О, ранком тут буде весела забава!
Ніби в передсмаку тієї забави, Сторожиха сміялася і підскакувала, стріпуючи своїм ґноттям, і від того сполохано заметався вогник каганчика, а тіні дужче затріпали темними крилами, перелітаючи з кутка в кут намета.
— Я — посол до послів! — пританцьовувала баба. — Я вмію ходити нечутно поміж ворогом, переступаючи його тіло! Я вертаюся сьогодні з радісною вісткою до племени! Завтра буде кінець голодові, завтра буде тут бенкет! Ходи, ходи, тепер уже обійдеться без твоєї помочі!
— Відчепись від мене, я нікуди не йду! — зойкнула Жаїра й забилася в кут намета. — Чого піду? Я не маю куди йти!
— Хто не має куди йти — йде до матері Ітараре! — в якомусь трансі приспівувала Сторожиха. — Не бійся нічого! Плем’я піде геть, і ніхто тебе більше не побачить, і ти також нікого. Ніхто тобі не докорятиме, не будеш мати кому дивитися ввічі. Твоя доля й моя доля — одною дорогою йдуть. Моя попереду, твоя — вслід. Будеш по мені Сторожем Ітараре, бо ти варта того! Коли не зрадила таємниці Камінного Духа тому, кого любила більше від себе, — не зрадиш її більше нікому. Ходи, ходи!
Від гарячкових слів Сторожихи на Жаїру війнуло холодним жахом. Уявивши себе такою старою і страшною, як ця баба, засудженою на довгі роки самотного життя в кам’яних печерах, відчула знову моторошний дотик божевілля.
— Ні, ні! — прошептала помертвілими устами, наставляючи вперед до оборони руки.
— Тс! — поклала собі раптом палець на уста Сторожиха і, мов тінь, вислизнула з намету.
Жаїра повела рукою по вогкому від поту чолі й недовірливо глянула на те місце, де щойно стояла страшна гостя. Відчула полегшу і вже питала себе, чи вся сцена їй часом не приснилася. Але тут почулися кроки, пола намету відхилилася й увійшов Антоніо. Був дуже веселий, бо сьогодні йому пощастило в грі, а, побачивши причепурену й заквітчану Жаїру, подобрів зовсім.
— О, що я бачу! — вигукнув здивовано. — Моя мрія змінила барву і, замість золотої, стала білою! Але ж ти чудово виглядаєш сьогодні, дівчино!
Жаїра прискочила до нього і впала в його відкриті обійми. Тряслася і від щойно пережитого переляку, і від давно вже не чутих ласкавих слів, і від радости, і ще від чогось, чого й сама не могла вияснити.
— Що за зміна, моя кохана?! — дивувався Антоніо. — Я вже давно не бачив тебе такою гарною! Ти чогось кликала мене? Вибач, що я не прийшов відразу, але мені саме дуже йшла гра. Обіграв чисто малого Міґеля, грубого Естасіо й того глухого Жвона. Кажи скоріше, що маєш казати, бо я спішуся. Коли щастя йде — не можна ним нехтувати...
— Ні, ні, не йди! — притулилася до нього ближче Жаїра. — Будь сьогодні зі мною! Мені так страшно!
— Страшно?! А то чому?
— Не знаю, не можу сказати!.. Але ти не йди, Антонію, я тебе благаю! Те, що я тобі дам, буде більше від найщасливішого виграшу! Дивись...
Вона кинулася до постелі, видобула з-під неї шкіряну торбу, розв’язала її і показала.
Зчудуванню і втісі Антонія не було меж.
— Звідки це, чарівнице моя? — спитав приголомшено.
— Не питай нічого, мій любий! Візьми. Це — тобі. Тільки скажи мені, що ти мене любиш, що будеш цілий вечір сьогодні зі мною. Добре?..
Заглядала йому благально в очі й мало не плакала.
«А все ж вона рабиня!.. — з нехіттю подумав Антоніо. — Могла б зараз не просити, могла б наказувати — і це було б мені далеко приємніше...»
Але вголос сказав:
— Добре, я буду з тобою, коли ти вже так просиш. До речі сказавши, я дуже голодний, а ти маєш вечерю. Чудесно! Ну, сідай!
Вона підсовувала йому найкращі кусники, подавала вино, а сама думала про небезпеку, перед якою її остерегла Сторожиха: «Праліс горить! Праліс горить!..» Сказати це йому? Тоді негайно ж схопиться і побіжить, а вона знову лишиться сама. Сама! Ні, ні, не треба нічого тепер казати! Вона скаже пізніше, трохи пізніше! До ранку ще далеко. Сторожиха казала: «Ранком». Зрештою, може, дурила. Може, взагалі нема ніякої небезпеки. Може, і Сторожиха їй лише привиділася. Ні, не треба нічого казати!
Антоніо їв, пив, оповідав їй про сьогоднішню гру, а вона дивилася на нього пожадливо, слухала і нічого не розуміла, крім того, що він тут і що сьогодні ласкавий.
Добра вечеря, п’янке вино і вид висипаних на скатертину грубих самоцвітів зробили Антонія таким закоханим, як у перші дні спільного життя. Він голубив Жаїру, пригортав до серця й знову заговорив про те, що забере її й піде з нею далеко-далеко від людей, де на них чекатиме щастя. Знову називав її своєю мрією й присягав, що кращої жінки не зустрічав ціле своє життя. Від цього всього Жаїра була більше п’яна, ніж він від вина, і старалася забути все те, що було вчора, і те, що буде завтра.
Затопившись у солодощах щасливої хвилини, обидвоє були байдужі до того, що діялося поза наметом, і не почули ні незвичного руху, ні окремих вигуків, які зчинилися в таборі. А тим часом пола намету рвучко піднеслася і пропустила півголого малого хлопця, який, задихаючись, випалив одним духом:
— Прибула шляхетна дружина пана у супроводі свого брата!
Ледве скінчив ці слова, як відкинулися обидві поли намету і в них з’явилася вбрана в дорожній одяг... Анна-Марія. За нею, граючи їдкою усмішкою на білому пласкатому обличчі, показався Карлос.
«І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі»...
У наметі залягла нестерпна, несамовита тиша. Але тільки на кілька секунд. Пізніше відігралася ще більше несамовита сцена, якої ніхто з учасників не міг би ані встановити в пам’яті, ані переказати...
Зв’язана і прив’язана до стовпа, який підпирає вершок шатра, стоїть Жаїра. На її обличчі й голих плечах ясно виступають фіялково-чорні смуги від канчука, а обдерта й забруднена біла сукня є найкращим свідоцтвом важко пережитих хвилин. Біла скатертина, перетворена в брудну ганчірку, лежить у кутку і цілком нагадує Жаїру. В наметі більше світла (засвічено аж п’ять свічок) і двоє вартових: спливаючий товщем червонопикий Естасіо та ще якийсь жилавий метис на ім’я Матеус. Зовсім не в’яжучись присутністю Жаїри, вони обговорюють випадок:
— Шкода, що не можна звідти вийти! — зідхає Матеус. — Я б з охотою тепер подивився, що там з нашим капітаном діється...
— Як тебе це так цікавить, то можу тобі сказати: пестить дружину.
Матеус засміявся:
— Скоріше вона його «пестить»... канчуком, як оцю... — і показав на Жаїру.
— Ти дурний, нічого не знаєш, — ліниво обізвався Естасіо. — Вона ж божеволіє за чоловіком, то досі вже перегнівалася.
— Гадаєш?
— А ти думав! Для чого ж веліла перенестися до іншого шатра? Чи не чув, як вона сказала: не може сидіти на місці, яке нагадувало б їй зраду чоловіка.
— А капітанові що сказала? Що не хоче його на очі бачити.
— Е-е, то лише так говориться! А пішов же він до того другого шатра разом з нею, і Карлоса нагнали. Для чого? Щоб не перешкоджав! — і Естасіо усміхнувся масно.
— Гм!.. Може бути... — почав міркувати Матеус. — Та він і не винен.
— Певно! — Естасіо цинічно підморгнув і засміявся знову.
— Чого смієшся?! — розсердився Матеус. — Я вірю, що ця відьма могла його зачарувати. Вона напевно знає чари.
— Їй ще потрібні чари? — продовжував сміятися Естасіо. — Та вона з своєю пикою, зі своїми очима і зі своїм тілом кожного зачарує...