— А ти знаєш, чи то все в неї справжнє?
— До чорта! Справжнє, чи не справжнє, коли б згодилася мене полюбити — я б не питався! Ей, ти, красуне, схотіла б мене полюбити, чи ні? Ти мені вже давно в око впала, і я, правду кажучи, чекав, поки капітан тобою натішиться...
Жаїра лише зуби заціпила й дивилася в бік, немов би не чула.
— Хі, горда! — не переставав сміятися Естасіо. — А я б тебе по-справжньому любив: одружився б з тобою.
— Коли б донна Анна-Марія дозволила... — вкинув Матеус.
— Я відкупив би її, або... Є інші способи увільнити рабиню серед пралісу...
— А я б такої відьми не хотів, коли б мені до неї ще й доплачували.
Стояла вже пізня ніч, і вартові були сонні. Ні одному, ні другому говорити не хотілося, але й спати не сміли.
— Е-е-х! — позіхнув Матеус. — Але, що не кажи, а дружина нашого капітана — відважна жінка. Відбути таку дорогу — на це не кожна зважиться!
— Кажу тобі, що вона задля чоловіка і в пекло скочила б.
— Так любить його?
— Вони обидвоє любляться.
Матеус позіхнув ще раз.
— Ага! — пригадав. — Що то там плещуть, що ніби їм довелося чекати ночі, щоб пройти непоміченими попри табір дикунів? Ще чого доброго, нас окружать і витовчуть...
— Ет! — скривився сонно Естасіо і також позіхнув. — Мало тут усяких дикунів волочиться... Ти ліпше піди розстарай чогось перекусити і випити, бо мене вже починає сон морити.
— Казали не відходити.
— Іди, іди, не бійся...
Коли Матеус вийшов, з Естасіо відразу злетіла йото удавана сонність, і він приступив до Жаїри.
— Слухай, дівчино, — зашепотів, — я справді тебе люблю і хочу тобі помогти... Не будь дурною і прийми мою поміч... Тебе чекає помста Анни-Марії, а це погана річ! Антоніо тебе не оборонить, він — ганчірка! Я їх обидвох знаю ще з Сантосу: він — ганчірка, а вона — чорт у спідниці. Скажи мені, де той підземний хід, яким ти прийшла з того боку, — і ми втечемо обидвоє. Я тебе звільню...
Жаїра страждала невимовно. Але одночасно голова її напружено працювала весь час. Коли Матеус вийшов, вона вже сама хотіла заговорити до Естасіо, і тепер зраділа, що той обізвався першим.
— Гаразд, — погодилася, — я тобі вкажу підземний хід, але при одній умові: ти мені викличеш сюди дона Антоніо.
Естасіо дуже втішився такою скорою згодою, але, дослухавши Жаїру до кінця, лише свиснув і засміявся.
— Я не дурний, дівчино! — сказав. — Коли хочеш тікати, то навіщо тобі здався Антоніо? Ти ще надієшся на нього?
— Зовсім ні! Але я хочу помститися.
— Помститися? Як?
— Знаю одну річ про Анну-Марію і хочу йому сказати.
— Та навіщо тобі воно здалося?! Ніч кінчається, тепер найліпший час для втечі, а ти згадала про якусь помсту.
Але Жаїра настоювала на своєму: вона не зрушиться з місця, поки не помститься! Коли не зараз, то завтра кине привселюдно правду в очі Анні-Марії, а тоді не знати, чи Антоніо буде ганчіркою супроти своєї жінки...
Естасіо врешті згодився, але також поставив умову: сказати йому, де є підземний хід — інакше він не піде.
Жаїра хвилину вагалася. Потім сказала:
— Хід є близько від тієї криївки, де ти ховаєш червінці.
Червона пика Естасіо стала враз жовтою, і він з острахом подався назад від Жаїри.
— А ти й справді часом не відьма? — спитав.
— Ти дурний, Естасіо! — нетерпеливо крикнула Жаїра. — Я така ж відьма, як ти ворожбит! Я бачила тебе ще тоді, коли ти нічого про мене не знав...
І вона коротко переповіла йому його розмову з Андре.
— Хід у підземелля під старим імбуєм, — скінчила. — Але мусиш взяти зі собою більше людей, бо ж по тому боці ріки сидить моє плем’я. А воно буде битися. Іди накажи зрубати імбуй і поширити вхід, а сам біжи по Антонія. І відв’яжи мене від цього стовпа. Скоро, скоро!
Естасіо ще вагався, але врешті згодився.
— Добре, — сказав. — Я піду по Антонія і відв’яжу тебе від цього стовпа, але самої тебе не лишу. Не вірю тобі. Мусимо почекати, поки прийде Матеус.
Відрізав ножем сирицю і, притуляючи Жаїру спиною до стовпа, наказав:
— Стій так! І не показуй, що ти вже відв’язана.
— Звільни мені ще руки!
— Руки? Е, ні, дівчино, забагато хочеш на один раз! Я пішлю людей перевірити, чи ти правду сказала, а тоді звільню тебе зовсім. Тихо! Здається, Матеус вертається...
Справді повернувся Матеус з вином та їдою і немало здивувався, почувши, що Естасіо хоче вийти.
— Ліпше б ти не лишав мене з цією чаклункою, я боюсь її, — признався одверто.
Але Естасіо таки вийшов, на прощання значучо підморгнувши Жаїрі.
Матеус, христячись і спльовуючи та скоса поглядаючи на Жаїру, потягнув собі з боклаги вина і закусив добрим шматком в’яленого м’яса, а дівчина, зовсім не помічаючи його присутности, гарячково думала своє. Хвилювання заваджало їй уложити виразніший плян, і в голові у неї плуталося.
Спочатку, як лиш її зв’язали й прив’язали, була така люта на Антонія, що з цілої душі бажала йому найгіршої смерти. Не могла подарувати йому його страху перед Анною-Марією, обурення викликала в ній згадка про його плазування перед жінкою і запевнення в тому, що він упав жертвою чарів і дурману. І коли почула між вартовими згадку про якийсь індіянський табір, що затримав Анну-Марію з Карлосом та їхніми людьми в дорозі, навіть зраділа:
«Це ж "праліс горить"! — думала зловорожо. — Це ж. ранком тут "буде бенкет", як казала Сторожиха! І добре! Ах, як це добре! Так їм усім і треба! Мені байдуже, я прийму смерть з радістю, але вони!»
Малювала собі в уяві картини кривавої різні й тішилася: прийде смерть і вирівняє всі рахунки.
Але несподівано прийшла їй думка, що вона не обов’язково мусить загинути. Її могли б пощадити, особливо, коли б знайшли її в такому жалюгідному становищі...
Скоро це припущення переросло в певність, і тоді їй стало страшно: як житиме, коли Антоніо загине? Який сенс має помста, коли той, проти кого вона скерована, перестане її відчувати? Не звернеться вона проти самої Жаїри? Що вона тоді робитиме в житті й навіщо воно їй здалося?
«Врятувати Антонія, врятувати!..» — закричало її серце, і тоді власне відбулася її розмова з Естасіо.
Не було часу обдумувати подробиць — важне було відсунути смерть.
Естасіо побіг, його змінив Матеус, а неспокій в душі дівчини розрісся так, що її почало кидати то в жар, та в холод. Питання майбутнього, яке тривожило її постійно від пам’ятного приїзду Анни-Марії до Паранаґви і яке гнітило її весь час після втечі з рабства, тепер виринуло особливо гостро, і вона марне шукала на нього якоїсь задовільної відповіді. І як свого часу останньою дошкою рятунку став Татаурана, так тепер нею лишився одинокий Антоніо. Тим більше, що вона його любила по-справжньому, себто, по-рабському, а не так, як Татаурану, чи Себастьяна. Не уявляла собі життя без нього. Хай він буде зрадливий,, хай буде ниций і байдужий, хай буде одружений — Жаїрі все одно. Вона вдоволиться тим, що бачитиме його, чутиме його голос, дихатиме з ним одним повітрям. Її рабська душа по-рабському кохала і знаходила вдоволення навіть там, де не лишалося найменшого місця для людської гідности, чести й совісти. Розуміла дуже добре, що, ставши раз на дорогу підлости й зради, тепер уже з неї звернути не може, коли не хоче вмерти, або піти слідами, протоптаними Сторожихою. Цього останнього Жаїра боялася більше, ніж смерти, а іншого вибору не було, крім дальших спроб підлости і зради. Саме спроб, бо говорити про успіх тепер було ще зарано. Але тратити вона й так не має чого. Адже не могла вже навіть числити на поворот до племени. Та й за чим шукати серед дикунів? Другого Татаурани не буде. Та й не треба. Їй взагалі нікого не треба. Вона любить одинокого Антонія і без нього не може жити.
Отже, рятувати його перед пожежею пралісу, рятувати! Правда, він одружений, а його жінка завзялася на Жаїрине життя. Однак, якщо тепер Жаїра вирятує її від смерти, справа не буде така проста... Взагалі над усякими деталями покищо не варто сушити голови. Важне, щоб Антоніо й Жаїра лишилися живими і були разом, чи з Анною-Марією, чи без неї. Далі час покаже... Що то говорила Квевезу про якісь смерті? "Дві смерті, чи три смерті?" Жаїра напружує пам’ять і намагається пригадати, але не може. Занадто схвильована й нетерпелива. А Антонія чомусь нема.