Вона знову перебирає думку за думкою, хоче бодай трохи виразніше скласти собі уявлення про те, що має чинити, але з того нічого не виходить.
— Ти не бреши! — раптом уриває її роздумування чийсь голос поза наметом. — Це вона тебе послала! Ось ми зараз довідаємося, для чого їй здався шваґер!
Жаїра здригнулася і завмерла, догадавшись, що Естасіо впав в руки Карлоса.
Дійсно до намету ввалився Карлос і Естасіо. Молоденький фон Варт тримав жирного Естасіо за комір і тряс його з усієї сили. Був дуже подібний до сестри, мав навіть ті самі напучнявілі сині жилки на скронях, лиш відрізнявся пласкішим лицем і злими ясно-сірими очима.
— Ти! — крикнув до Жаїри. — Признавайся, для чого тобі був потрібний дон Антоніо?!
В Жаїри закипіла кров, і вона, презирливо змруживши очі, холодно відповіла:
— Коли б я це могла сказати вам, доне Карлосе, то кликала б вас, а не дона Антонія.
І без того розлючений, Карлос дав собі волю і, прискочивши до дівчини, вдарив її з розмаху в обличчя.
Жаїра ані не моргнула. Звикла вже до цього та й сподівалася. І тому ще презирливіше примружила очі і ще холодніше процідила крізь зуби:
— Доне Карлосе, ганьбою є для лицаря бити жінку, та ще й зв’язану, навіть коли та жінка є рабинею!
Карлос, який уважав себе в душі справді неабияким лицарем, зніяковів і почервонів аж під саме біле волосся. Але на своє виправдання закричав:
— Ти, ти! Ти ще смієш називати себе жінкою, волоцюго?!
— Я не лише жінка, а й похресниця вашої сестри, доне Карлосе, і цього вам не слід забувати! — з гідністю відповіла Жаїра. — А взагалі мушу вам вияснити одну річ: смерть, яка незабаром завітає сюди, зробить усіх нас рівними.
— Що?! Смерть! Яка смерть? — трохи розгубився Карлос.
— Про це, власне, я хотіла сказати донові Антонієві...
— Вигадуєш!
— Ні, не вигадую. Прошу мені негайно закликати дона Антонія! — піднесла голос Жаїра.
— Але ж ця рабиня нахабна! — підскочив Карлос, звертаючись до Естасіо й Матеуса. А потім, щоб допекти Жаїрі, сказав з їдкою насмішкою: — Коли ж бачите, шляхетна похресниця сестри моєї сестри, дон Антоніо не схоче прийти напевне. Він тепер перебуває в товаристві своєї дружини, за якою так дуже стужився за довгі місяці розлуки...
Жаїра підкинула голову вгору і засміялася:
— Уявляю собі подробиці цієї зворушливої зустрічі! Але дон Антоніо напевне не признається своїй шляхетній дружині як він її ненавидить! Бо казав мені, що ладен би був утекти до самого пекла від її настирливого кохання, коли б знав, що вона за ним і в пекло не вскочить. Про цю трагічну любов цілий Сантос говорить, а навіть і тут, в бандейрі, є живі свідки...
Червоний Естасіо зжовк, як гарбуз, і смикнув Карлоса за рукав:
— Ходіть, доне Карлосе, геть звідси! Хай цій відьмі чорт!
— Відчепися! — штовхнув його Карлос і приступив до Жаїри. — Він тобі це казав?! — спитав задихаючись, а жилки на його скронях так поналивалися, мов би збиралися тріснути.
— Чи ж то він мені одній казав?! — крикнула нетерпеливо Жаїра. — Але ви не тратьте часу на розмови і покличте мені Антонія! Коли вже хочете знати правду, то я вам її скажу: Бачили індіанський табір, коли їхали сюди? Отже, ми окружені! На світанку індіяни вдарять на нас і не випустять звідси ні одної живої душі! Праліс загорівся, доне Карлосе! Знаєте, що це означає?
Матеус, який досі мовчки слухав розмови, схопився, як опарений, і перший вискочив з намету, а Естасіо пожовк ще більше і став подібним до цитрини.
— Маю рятунок! — зверещав дико. — Маю рятунок! Знаю підземний хід! Люди вже роблять те, що треба! Ходім, Карлосе! — потягнув юнака за руку, забувши навіть додати «доне». — А ти, коли така, — звернувся до Жаїри, — гинь!
— Заберу сестру і підемо! А він хай цілується з цією мавпою і... зі смертю! — крикнув Карлос. — Його треба було б убити, але це й без мене зроблять!
— Певне, певне! — годився Естасіо. — І небезпечно, бо Антоніо таки сильніший за вас...
Жаїра не могла не всміхнутися: так просто і щасливо все склалося! Хай ідуть обидва з Анною-Марією в лабети червоних килимів! А вона буде з Антонієм, з Антонієм, з Антонієм!
Рванулася бігти і зараз же впала, вдарившись грудьми об землю. Забула, що має зв’язані руки й ноги. Закричала, взиваючи помочі, але її голос відразу потонув у хаосі криків, що завирували в таборі.
— Зрада!
— Та капітанова відьма була в змові з індіянами!
— Дикуни її підіслали до нас!
— Неправда, вона вказала Естасієві підземний хід!
— Де?
— Он уже люди сходять в нього!
— Рятуйтеся, хто може!
— Світла дати більше! Запаліть смолоскипи!
— До дідька зі смолоскипами! Погасіть решту вогнищ, щоб ворог не бачив, що у нас діється!
— Рятунку!
— Тихо! Не кричати!
— Зрада!
— Зрада!
У смолисто-чорній передсвітанковій темряві яку ще більше згущували останні відблиски гашених багать, кітлувало, як під водоспадом. Очманілі й перелякані люди кидалися в різні боки, налітали один на одного й кричали, як божевільні. Найбільше ж колотнечі й криків доносилося звідти, де людська маса збилася в густу купу над підземним ходом на місці зрубаного імбуя.
Жаїру опанувала розпач: де ж вона серед цього пекла відшукає Антонія, та ще й зв’язана?
З великим зусиллям якось викотилася з шатра і почала кричати, що було сили:
— Доне Антоніо! Покличте мені дона Антонія! Маю щось важне йому сказати!
Намарне! Ннхто її не чув, ніхто не звернув на неї уваги. Крики, помимо осторог і зацитькувань, зростали, паніка збільшувалася.
Жаїра ще кілька разів крикнула але перенапружене горло відмовило послуху. Вона закашлялася, припала обличчям до землі й заплакала.
Аж ось із пітьми виринула якась постать і попрямувала просто на неї. Антоніо! Пізнала його крізь темінь.
— Сюди! — крикнула, щосили . — Антоніо, сюди!
— Ага, це ти! — з люттю вигукнув Антоній, ставши над нею. — Шукаю тебе. Скажи мені, брехухо, коли це я тобі оповідав усякі нісенітниці про мою дружину?! Коли я тобі хоч словом згадав про те, що я одружений?! Зараз підеш і...
— Лиши, Антоніо! — перебила його. — Про це потім!
— Ні, не потім! А оця паніка в таборі? Хто її підняв?
— Я! Але це не порожня тривога, Антоніо, присягаю тобі на наше кохання! — з пристрастю розпуки кричала вона. — Нас оточили індіяни, які вдарять із сходом сонця! Рятуймося, мій коханий! Я вкажу дорогу рятунку, але не ту, кудою йдуть люди! Туди не йди! Там — смерть! Розв’яжи мене!
Антоніо змішався:
— Ти правду кажеш?
— Ах, Боже мій! — заквилила дівчина. — Він ще не вірить! Спішися, бо кожна хвилина дорога! Розв’язуй, кажу тобі! Ноги! Насамперед ноги!
Він кинувся розв’язувати, але сириця була затягнена міцно, серед пітьми він нічого не бачив, а від хвилювання в нього тремтіли руки, і всі його заходи йшли намарне.
— Ти знаєш оту дірку біля червоної скелі на дні якої є вода? — спішно пояснювала між тим Жаїра. — То не криниця. Води там дуже мало... Але там є хід... Він веде берегом ріки...
Антоніо вовтузився біля сириці й одночасно уважно слухав. Врешті якось розв’язав.
— Тепер руки! — Встала Жаїра й обернулася до нього плечима.
Він заходився біля рук, а вона продовжувала пояснювати: як пройти ходом, як увійти в печерю Камінного Духа, як зійти на поверх, минути водоспад і допасти до сходів біля другого водоспаду.
— Коли станемо по другому боці підземного ходу — будемо врятовані, — захлинаючись від поспіху словами, кінчала Жаїра. — Там хід вузький, напасник буде йти по одному — по два, і кількоро людей зможе стримати тисячі... Чого ти так довго вовтузишся?!
— Зараз, зараз!.. Нічого не бачу! Ну, а далі?
— Далі — ареси. Їх мало, але вони боронитимуть долини ітараре, і з ними доведеться битися... Там же скарби! Одна печера Камінного Духа чого варта! Ах, Боже мій, вже, чи ні?!
— Не можу нічого зробити!
— Розріж!
— Не маю при собі ножа...
— О, я ж так і знав, що капітана треба при бабській спідниці шукати! — рявкнув несподівано біля них грубий і низький бас. — До дідька, капітане! Що це діється?! Показилися люди, чи що?! Ви нічого не знаєте?