Це питав кудлатий Ґреґоріо, що вславився своїм здоровенним голосом і неменшим кулаком, — фактичний начальник бандейри.
— Мають чого казитися! — істерично відповів Антоніо. — Ми окружені дикунами! Із сходом сонця вони почнуть наступ! Естасіо веде людей... Куди Естасіо веде людей? — звернувся до Жаїри.
Жаїра пояснила. Потім вони обидвоє — Жаїра й Антоніо — ще раз переказали Ґрегорієві, де шукати другого підземного ходу і як вийти на другий берег Ітараре.
— Що робити, Ґреґоріо? — у відчаї питав Антоніо.
— Насамперед замкнути рота і нікому нічого не казати ні про небезпеку, ні про скарби! — вирішив Ґреґоріо. — Ви, капітане, більше ні до чого не мішайтеся і пильнуйте своїх жінок, а я вже сам дам раду...
— Ходімо!..
Покинули Жаїру без слова і пірнули в пітьму.
— Антоніо! — крикнула за ним навздогінці Жаїра, але зараз же, втративши рівновагу, впала. Із зв’язаними руками не могла бігти.
Десь щось діялося, десь щось упорядковувалося, підкоряючись громовому басові Ґреґорія, але крики й далі билися серед темряви сполоханими птахами, злітали й падали, вирували й розбивалися одні об одні.
А все ж незабаром у напрямі до червоної скелі пішов якийсь гурт. За ним другий, третій, почали бігти й менші гуртки, або й поодинокі люди. На ходу всі щось питали, але ніхто не відповідав. Лише часом падали притишені пояснення:
— Ґреґоріо попереду — він кудись веде!
— Не кричіть!
— Ідемо в наступ!
— В наступ!
— В наступ!
Оце «в наступ» мало магічний вплив на людей, бо паралізувало паніку. Перелякані заспокоювалися, гарячі охолоджувалися, а всі разом ставали уважнішими й обережнішими.
Бандейра розкололася на дві частини: більша її частина десь товклася й завивала в тій стороні, де ріс недавно старий імбуй, меншість у повному порядкові йшла до червоної скелі.
Жаїра й собі подалася туди. Маючи зв’язані руки, не могла втримати рівноваги і все падала, коли її нога натрапляла на найменшу нерівність ґрунту. Ледве зводилася, як її штовхали, і вона знову падала.
Тим часом почало вже розвиднятися, і очі могли розрізняти окремі постаті. Так пізнала вона Антонія, що ніс на руках загорнену в біле жінку. Анна-Марія, видно, була непритомна, бо безвладно звисала з обіймів чоловіка, а він, задиханий і змучений, все підсував її зручніше. Переводячи віддих, пристав на секунду якраз біля Жаїри.
— Антоніо! — благально крикнула дівчина.
Її крик був зрозумілим без усяких пояснень, але Антоніо, хоч і чув його добре і розумів, виминув Жаїру і побіг далі.
— Негідник невдячний! — кинула йому навздогінці Жаїра. — Її несеш, мов скарб, а мені навіть рук не хочеш розв’язати!
Ледве-ледве добилася до червоної скелі, оперлася об неї плечима і з розпукою дивилася на сліди своєї зради: кількадесят кроків далі, нижче від її ніг, біля входу в підземелля швидко товпився людський натовп. Озброєні канчуками розпорядники втримували лад і по одному пропускали людей у чорний отвір, майже кожному пригадуючи:
— Ідіть тихо! Тримайтеся один за одного — і вийдете, куди треба. Напереді чекає вас Ґреґоріо. Сміло!
Чекаючи своєї черги, люди стиха перекидалися словами і навіть нервово зубоскалили.
— То це напевне і є той хід, яким пройшла капітанова відьма!
— Вона пройшла тим, куди Естасіо повів людей. А цей Ґреґоріо сам знайшов...
— А безпечно?
— По ланцюгу передали, що безпечно...
— Друзі, таж виглядає так, що допадемо до скарбів!
— От наберемо!
— Набереш, перш усього, стріл повну шкіру! По тому ж боці дикуни!
— Ми також маємо луки і мушкети на додаток...
— Пропустіть! Пропустіть капітана з жінкою!
— Таки відбив!
— Чому відбив?
— Та бо вона побігла з братом за Естасієм. Кричала, що не хоче більше Антонія знати...
— Дурне говорення! Чоловікове право більше, ніж братове...
— Певно, на те він чоловік! Видно, відбив силою...
— Аж зімліла!
— Може, і приголомшив її навмисне, щоб не брикалася...
— Ей, ви там! Знайшли час губами стукати по-дурному!
— Або що?
— Смерть на карку сидить!
— То поцілуйся з нею, коли її ще не бачив, а нам уже не вперше!
— Якраз хочемо перед смертю наговоритися!
— Тихо!
Недавно очманілі від страху й безголов’я, бандейранти тепер намагалися показати своє презирство до небезпеки, до якої, зрештою, були справді звичні.
Побачивши, як пробивається крізь поріділий натовп Антоніо, любовно притискаючи до грудей свою білу ношу, Жаїра хотіла скрикнути й кинутися за ним навздогінці. Але нараз відчула, що її піймали міцно за плечі холодні кам’яні руки і притиснули до скелі, до якої була оперта спиною. Така ж кам’яна сила здушила її за горло і за серце. І в ту мить, коли Антоніо спускався з жінкою в підземний хід, несподівано присвітило сонце, немов би для того, щоб Жаїра виразніше побачила сцену, яка роздирала її душу.
Дівчині стало темно в очах, холодні дотики скелі морозили її й втягали в себе.
«Камінний Дух мститься! — блиснула їй в голові думка. — Камінний Дух душить!»
Нелюдський жах додав їй нелюдської сили. Рванулася від скелі, заточилася і впала на самий край урвища. Притулилася скронею до землі й нараз почула виразний клекіт Ітараре.
Жаїра завмерла.
«Ходи, ти — моя!..» — почула крізь рев той самий голос, яким співала колись сонна Ітібере.
І Жаїрі він видався на цей раз чарівним і солодким.
«Ходи!..» — повторила ріка.
— Я йду! — відповіла Жаїра.
Підсунулася ще ближче і нараз відчула, як під нею відкрилася пащека чорної гадини...
Антоніо насилу пробився підземним ходом і вийшов з Анною-Марією в печеру Камінного Духа. Він весь час боявся, що зімліла дружина вмерла. Але биття її серця заспокоювало його. Не міг лише зрозуміти, чому вона зімліла і чому лежала при вході в намет. Чи вибігла й втратила притомність з переляку? Тяг її цілу дорогу, цілував, питав — безуспішно. Тож тепер, опинившись у печері, постановив, перш усього, привести її до пам’яти.
В печері стояла ціла шпалера підібраних Ґреґорієм людей, які своїми плечима заслонювали надто спокусливі для очей речі й кричали:
— Нагору! Нагору сходами! Зброю тримайте напоготові!
Люди не мали часу розглядатися, бо смолоскипи освітлювали лише дорогу до сходів, і тому покірно бігли у вказаному напрямку.
Але, коли з’явився Антоніо, Ґрегоріо дав наказ пропустити його крізь ланцюг шпалери.
— Ідіть туди, капітане, і сидіть тихо! — ревнув йому в вухо. — Бавтеся собі з жінкою і не пхайте носа в інші справи!
Оглушений гуркотом водоспаду, Антоніо лише хитнув на знак згоди головою, і поліз у зроблену для нього щілину. Але, ледве переступив шеренгу варти, як вражений видовищем, мало не випустив Анни-Марії з рук.
— Отже, правдою є те, що зберіг переказ про мого пращура! — скрикнув сам до себе. — Правда й те, що оповідала рабиня, хоч мені тоді не в голові було думати над скарбами! Не даром же мене так тягнуло сюди, не даром життя моє було затруєне цією думкою, що я мало до монастиря не вступив! Анно-Маріє, дружино моя кохана, ви тепер будете горді, що стали сеньйорою де Са! Отямтеся, отямтеся, благаю вас!
Хотів покласти Анну-Марію на землю, щоб покропити її водою, яка розливалася біля блакитного Камінного Духа, але жінка раптом сильним рухом випручалася, стала на ноги і стягнула з себе білий завій. Антонієві полізло волосся догори: перед ним стояла стара і страшна баба.
— Ні!!! — крикнув Антоніо, наставляючи вперед руки. — Ні!!! Хто... Хто ти?
Замість відповіді, баба, не спускаючи пронизливих, несамовито-зловорожих очей з Антонія, зірвала зі своїх грудей решту чорного ганчір’я і показала пальцем: на них були витатуювані підкова і стріла під орлиною головою — шляхетський герб де Са.
«Клавдія де Са!.. Клавдія де Са!..» — шептав помертвілими губами Антоніо і відступав назад.