Але Сторожиха, — бо це була вона, — насувала на нього, як смерть, все показуючи на груди пальцем.
Всього кільканадцять кроків далі від них обидвох було повно людей, які, коли б щось могли чути крізь рев води, прийшли б з допомогою. Але вони не чули і були зайняті своїм, тож навіть не підозрівали, яка драма відбувається у них за плечима.
Антоніо, з перекошеним від смертельного жаху обличчям, все відступав і відступав назад поза гігантський аквамарин в той бік, де прозорою стіною летів з шаленою силою в безвісті водоспад. А Клавдія поступала на нього крок за кроком, твердо, грізно, невблагано. Ще мить — і нога Антонія не знайшла підпори. Решту доконала вода...
В цей день земля насякла кров’ю, мов губка, і почервонілі води Ітараре понесли з собою сотні трупів. Одчайдушно боронилася горстка аресів і цілий день витримала натиск, ставши над крутими сходами, що вели від водоспаду на берег; розпучливо боронилися бандейранти, які лишилися у відкритому полі по другому боці ріки, перед наступом пралісу, що його запалив малий Піра. А найстрашніша боротьба йшла під землею між тими, що їх повів легковірний Естасіо, та червоними волохатими мешканцями підземних печер. Туди одним з перших зійшов молодий білявий юнак і його ясноволоса сестра, що зреклася зрадливого чоловіка. Ніхто не знав, чому здригалася, й вила земля, і добре, що не знав...
Довго й уперто тиснулися люди до діри, що лишилася на місці зрубаного імбуя, а коли до них дійшов відгук несамовитої трагедії, що відігравалася десь усподі — було пізно думати про рятунок. Маси індіян впали в табір, як хмара, і не дарували життя нікому.
А ті останні, що лишилися в печері Камінного Духа, не пішли вслід за товаришами. Ледве пройшли останні, як вони, мов зграя супів на жир, кинулися на дорогоцінні стіни, печери скарбів. Виколупували зі стін каміння, дерлися за нього, і реготали божевільним сміхом, зовсім забувши про небезпеку.
А вона незабаром надійшла їхніми слідами, увірвалася незахищеним підземним ходом, що його знали ті, які пішли підпалювати праліс, і своїми руками доконала те, чого не міг зробити нерухомий Камінний Дух...
Скінчивши з грабіжниками, індіяни пішли на поміч аресам. Боронити вже не було кого, але було кого карати. І вони карали!
Того вечора на знак великої жалоби переможці не палили вогнищ. Вони сиділи й оплакували полятлих за спільну справу, в тому числі й хороброго отрока, тіло якого поплило десь водами Ітараре.
А над самим урвищем, поклавши голову на коліна Тіні, умирав спливаючи кров’ю Татаурана.
— Відходжу, Тіне моя... — шепнув запеченими устами. — Не жаль, що відходжу — жаль, що не зробив того, що хотів...
— Ти зробив усе, що міг, морубішабо, а жертва, складена за святу справу, ніколи не пропаде марно...
— Наш народ далі лишиться в неволі, Тіне моя...
— Він буде в неволі доти, доки всі не думатимуть, як ти, і доки буде в ньому зрада...
— Вона зрадила...
— Вона завжди була рабинею, вона й умерла по-рабському, а раб — це сама зрада...
— Тіне моя, в нас не лишилося нікого: ні мудрого Аракшо, ні вірного Пірауни, ні завзятого Мадіаї, ні сильного Аканґасу, ні спритного Леонідаса, ні хороброго отрока Піри... Лишилася ти одинока!
— Я піду за тобою, Татаурано. Чую в грудях смерть...
— Хто ж лишиться, Тіне моя?
— Лишиться земля, морубішабо, на якій кров’ю записана велика любов. Хто не схоче бути рабом — завжди відчитає знаки, вириті у Великій Книзі. Ти не прожив свого життя марно...
Кажуть, що в ту ніч посліпла риба в Ітараре, вода її стала отрутою, а вночі небо кидало на землю вогнем обурення і плакало з великого жалю. Ріка спочатку вийшла із своїх берегів, а потім запала ще глибше в землю. Кажуть також, що в ту ніч позападалися підземні ходи, вода замулила й забила камінням печеру скарбів і там поховала тіло Клавдії де Са, бо її служба скінчилася.
А ще кажуть, що глибокими ночами обабіч Ітараре можна бачити по парі молодих людей: на західньому березі сидить в обдертих і забруджених білих шовках дівчина із зв’язаними руками, тримає на колінах білого мужчину з темними каштановими кучерями і плаче над його зрадливістю; по східньому боці сидить також дівчина в простенькій, але чистій білій туніці, тримає руку на чолі молодого індіянина, що схилив голову до її ніг, і співає йому пісню про волю, про яку ще в пралісах сняться золоті сни...
Примітки упорядника інтернетної публікації
Другий том роману Ольги Мак «Жаїра» представлений тут за виданням 1958-го року; видавництво «Гомін України», Торонто, Канада. Упорядник даної інтернетної публікації виправив друкарські помилки, котрі, на жаль, мають місце у паперовій книзі, і деякі відмінності тамтешнього тодішнього українського правопису привів у відповідність до сучасного офіційного українського правопису; але декотрі відмінності і залишив, для, так би мовити, наявності певного колориту тогочасного діаспорного видання. Нижче надається пояснення маловідомих слів, котрі авторка не пояснила у своїх виносках, а упорядник у тексті позначив зірочками (*).
Хабаззя, хабаз — бур’ян, дрібний чагарник і т.ін.
Нипати — тинятися, вештатися, швендяти…
Звинний — спритний.
Танґвапема — довгий кілок, тонший і круглий з одного кінця, грубший і чотирьохгранний — з другого. Служить, як довбня. (Примітка авторки з першого тому «Жаїри».)
Фідальґо у португальців чи ідальґо у іспанців — особа, яка походила зі шляхетної родини й отримувала свій особливий статус, що передавався у спадок лише за чоловічою лінією. До XVI сторіччя такі називалися «кабальєро».
Берло — прикрашена палиця, що є символом влади, теж саме що скіпетр.
Близна — слід від рани, шрам, рубець.
Тупан (інші назви — Тупа, Тупаве, Тенондете) — верховний бог у віруваннях південноамериканських індіанців ґуарані. Від нього походить слово «тупа» у сучасній мові ґуарані, що означає «бог». Тупа вважався творцем Всесвіту, а його житло знаходилося на Сонці.
Клякнути — завмерти.
Зворохобитися — збуритися, збунтуватися.
Помітувати — нехтувати, погорджувати.
Пірнач — різновид булави.
Муссурани — «Індіяни мали звичку полонених прив’язувати на шнурок і так убивати. Тому полонені називалися "в’язнями шнурка" — "муссурани" — по-індіянському, або "корди" по-еспанському». (З авторського «Вступу» у першому томі «Жаїри»). Можливо, це якось пов’язано з назвою бразильської змії муссурани, що вбиває та пожирає інших змій.
Жібоя — португальська назва звичайного удава.
Гороїжитися — задаватися, вихизовуватися, чванитися.
Наглити — квапити, підгоняти.
Сарацени або сарацини (в перекладі з грецької — східні люди) — тут мається на увазі кочове розбійницьке плем’я бедуїнів, що жило вздовж кордонів Сирії, згадуване у античній літературі. Але в середньовічній Європі сарацинами вже називали представників усіх мусульманських народів.
Каправоокий — з очима, що закисають, гнояться.
Кармін — барвник, що виробляється з самиць комах виду червець (до речі, перший місяць літа українці назвали червнем через те, що це був сезон збору червеців). Кармін застосовують, аби надати червоного забарвлення напоям, ковбасам, кондитерським виробам і десертам; в минулі часи ним фарбували тканини.
Товщ — жир.
Сипи або грифи — рід хижих птахів родини яструбових ряду соколоподібних.