Жак дістав баклагу і довго з нею консультувався. Його пан дістав годинник і табатирку, подивився, котра година, узяв понюшку табаки. І тоді Жак сказав:
— Мені здається, що тепер я бачу долю не в такому чорному світлі. Скажіть мені, на чому я зупинився.
Пан: Ти у замку Деґляна, твоє коліно трохи підлікувалося, і Деніза, за наказом матері, доглядає тебе.
Жак: Деніза була слухняна дитина. Рани на моєму коліні майже загоїлася; я міг навіть танцювати гуртовий танок тоді перед хлоп'ям; однак час від часу мене мучив несвітський біль. Хірургові замка, який у своїй лікарській штуці тямив дещо більше, ніж його колега, впала в голову думка, що цей біль, який так затято повторюється, може бути спричинюваний тільки якимось чужородним тілом, яке лишилося в м'язі після того, як кулю вийняли. На цьому ставши, якось раннім-ранком він прибув до моєї кімнати, присунув стіл до мого ліжка, і коли запони були відсунені, я побачив цей стіл, укритий гострим струментом. Деніза сиділа в мене в головах і плакала ревними сльозами; її мати стояла, схрестивши руки, і була теж зажурена; а хірург, скинувши з себе сардачину й закотивши рукави, тримав у правій руці хірургічний ніж.
Пан: Мені страшно від твоєї розповіді.
Жак: Мені також було страшно.
— Друже, — мовив до мене хірург, — либонь тобі надокучило мучитися?
— Дуже надокучило.
— Хочеш, щоб цьому був кінець і щоб нога була врятована?
— Певне, що так.
— Тоді вистав її з ліжка, щоб я попрацював над нею якнайзручніше.
Я виставив ногу. Хірург узяв колодочку хірургічного ножа в зуби, затиснув мою ногу собі під ліву руку, добре наліг на неї, узяв у руку хірургічний ніж і кінчик його вставив у ще не зарубцьоване місце рани, зробивши потім глибокий і широкий розтин. Я не рухнув навіть і бровою, а Жанна відвернула голову, Деніза ж пронизливо скрикнула й зомліла...
На цьому місці Жак перервав розповідь і заходився коло баклаги. Його звертання до баклаги були тим частіші, чим коротші були дистанції або, як кажуть геометри, частота їх була зворотно пропорційна дистанціям. Він був такий точний у дотриманні цих пропорцій, що, мавши повну баклагу при виході, прибував якраз на кінець дороги з порожньою. Панове, що будують мости й дороги, могли б мати з нього чудового одометра. Одночасно ж кожне звертання до баклаги як правило мало своє достатнє обґрунтування. Цим разом його призначенням було повернути Денізу до стану притомности й отямитися самому від болю, спричиненого розтином у коліні, який саме зробив хірург. Деніза прийшла до тями, і він, опанувавши біль, вів мову далі.
Жак: Цей великий розтин відкрив рану на всю її глибину, і хірург, озброївшися пінцетою, витягнув звідти маленький шматочок сукнини, який там лишився з моїх штанів. Саме він спричиняв мені біль і заважав рані остаточно зарубцюватися. По цій операції, також і завдяки пильності Денізи, мені ставало дедалі ліпше; зник біль, перестало лихоманити, поліпшився апетит і сон, прибули сили. Деніза перев'язувала мене особливо старанно й делікатно. Варто було бачити, як обережно й легко орудувала її рука, знімаючи бинду, як вона боялася спричинити мені найменший біль, як вона промивала рану! Я сидів на краю ліжка, вона припадала коліном на землю, так що моя нога лягала їй на стегно, яке я часом легенько потискав. Я закидав їй руку на плече і з ніжністю дивився на її роботу; припускаю, що й вона не була байдужа до моєї ніжности. Коли перев'язка була закінчена, я брав її за обидві руки, дякував їй, не знавши, що й сказати, й не знавши, як засвідчити їй мою вдячність. Вона ж стояла передо мною, опустивши очі й не мовлячи жодного слова. Ніколи не було такого, щоб повз замок пройшов мандрівний крамар і я не купив у нього щонебудь; то, було, куплю хустину, то іншого разу кілька ліктів сатину чи мусліну, або золотий хрещик, бавовняні панчохи, каблучку, ґранатове намисто чи ще що. Купивши щось, мені трудно було подолати ніяковість, дававши їй подарунок, а Денізі — приймавши його. Спочатку я показував їй куплену річ; коли їй подобалася, я казав: «Денізо, я купив це для вас...» Як вона приймала подарунок, моя рука тремтіла, даючи його, а її — приймаючи. Якось, уже й не знаючи, що їй подарувати, я купив підв'язки; вони були шовкові, строкато переткані білим, червоним і синім, та ще мали й напис вишивкою. Уранці, перед її приходом, я поклав їх на спинку стільця, що стояв побіч мого ліжка. Відразу ж побачивши їх, Деніза сказала:
— О, які гарні підв'язки!
— Це для моєї коханої, — відповів я їй.