— Хіба ви маєте кохану, пане Жаку?
— А як же; чи я вам ще й досі не казав про це?
— Ні. Напевно, вона дуже гарна?
— Дуже гарна.
— І ви її любите?
— Від усього серця.
— І вона вас так само любить?
— Цього вже я не знаю. Але ці підв'язки призначені їй; і вона обіцяла мені одну ласку, від якої, мені здається, я збожеволію, коли вона дотримає слова.
— Яка ж то ласка?
— Щоб я одну з цих підв'язок натягнув їй на ногу своїми власними руками...
Деніза почервоніла, бо зовсім зле зрозуміла мої слова, думавши, що підв'язки призначені іншій, зажурилася, і все пішло їй не так: почала шукати приладдя, потрібне для перев'язки, хоч воно лежало в неї перед очима; розлила вино, нагріте для цієї потреби; наблизилася до мого ліжка, щоб перев'язувати мене, взяла тремтячою рукою мою ногу, не з того кінця розмотала бинду, і коли вже дійшло до того, щоб промити рану, вона забула, чого їй треба до цього. Пішла шукати, і коли перв'язувала мене, я побачив, що вона плаче.
— Денізо, я бачу, що ви плачете. Що вам?
— Нічого.
— Вас хтось скривдив?
— Так.
— Який поганець міг скривдити вас?
— Ви.
— Я?
— Так.
— Яким же це чином я зробив?
Замість відповіді, вона вказала поглядом на підв'язки.
— Як же так! — вигукнув я. — Вони змусіли вас плакати?
— Так.
— Ой, Денізо, не плачте; я ж купив їх для вас.
— Пане Жаку, це щира правда?
— Щира правда, така сама, як щиро я тобі їх віддаю.
І тут таки я подав їй обидві підв'язки, затримавши одну в руці; а в неї очі засвітилися крізь сльози усмішкою. Я взяв її за руку, притягнув її до ліжка, узяв ногу й поставив на край ліжка; я підняв їй спідницю до коліна, при якому вона тримала її стиснувши обома руками; я поцілував її ногу, натягнув підв'язку, що тримав у руці; і ледве вона була на місці, як увійшла її мати Жанна.
Пан: От уже недоречна візита.
Жак: Може, так, може, й ні. Не помітивши нашого зніяковіння, вона побачила лише одну підв'язку, яку її дочка тримала в руках.
— Яка ж гарна підв'язка, — зауважила вона. — Але де друга?
— На моїй нозі, — відповіла Деніза. — Він сказав, що купив їх для своєї коханої, і я вирішила, що, значить, для мене. А тепер скажи, мамо, коли вже одну я натягнула на ногу, то й друга належить мені?
— О, пане Жаку, правду каже Деніза: куди одна підв'язка, туди й друга; не будете ж ви відбирати від неї те, що вона вже тримає в руках.
— Чому ні?
— Тому що Деніза не хоче цього, та й я також.
— Тоді зробімо так, щоб я натягнув їй на ногу й другу у вашій присутності.
— Ні, ні, так не можна.
—Тоді хай віддасть мені обидві.
— І так теж не можна.
Але тут Жак і його пан наблизилися до села, до якого вони прибули, щоб побачити дитину і вихователів дитини кавалера Сент-Уен. Жак змовк, а його пан сказав йому:
— Зупинімося тут і зробімо перерву.
— Чому?
— Бо за всіма ознаками ти наближаєшся до кінця твоєї розповіді про кохання. — Зовсім ні.
— Коли дійшло до коліна, лишилася коротка дорога.
— Мій пане, у Денізи стегна довші, ніж у інших.
— Зупинімося незалежно від того.
Вони злізли з коней, спочатку Жак, що з поспіхом кинувся до стремена свого пана; але щойно цей останній поставив у стремено свою ногу, як реміння розв'язалося і наш вершник, перекинувшися навзнак, важко розпластався б на землі, якби його слуга не вхопив його на руки.
Пан: Гей, Жаку, он як ти мене доглядаєш! А що було б, якби я поламав собі ребра, перебив руку, провалив голову чи й убився?
Жак: Велика біда!
Пан: Ти що ж, негіднику? Чекай, чекай, я навчу тебе, як говорити...
І пан, обкрутивши навколо зап'ястя пару разів ремінець, яким батіг тримається на руці, погнався за Жаком, а Жак у сміх та навтьоки навколо коня. Його пан лаявся й проклинав, аж пінячися від обурення, і собі гнав колом навколо коня, вивергаючи на Жака громи прокльонів. Ці перегони тривали аж доти, доки обидва вони, залиті потом і виснажені від утоми, зупинилися, цей по один бік коня, а той по другий. Жак, задихаючися, сміявся, а його пан, задихаючися, метав на нього очима блискавки. Коли вони трохи віддихалися, Жак запитав свого пана:
— А тепер погодитеся зо мною, мій пане?
Пан: У чому я маю з тобою погоджуватися, собако, зрадливий раклюго, хіба в тому, що ти найгірший з усіх слуг, а я найнещасніший з усіх панів на світі?
Жак: Чи не ясно тепер, як на долоні, що переважну більшість нашого часу ми робимо не те, що хочемо? Скажіть, поклавши собі руку на серці: чи за останньої півгодини ви зробили щось таке, що вам хотілося робити? Чи не були ви моєю маріонеткою і чи не лишилися б ви далі моїм полішинелем* ще цілий місяць, якби я захотів?