— Оцей продав мені годинника.
Начальник, надавши обличчю суворого вигляду, сказав до крамаря і свого челядника: «Обидва ви варті, щоб послати вас на галери; ти за те, що продав годинника, а ти — що купив...» І до свого челядника: «Поверни цьому чоловікові гроші і негайно знімай свою ліврею...» А до крамаря: «Не барися зникнути за межі округи, якщо не хочеш повиснути тут назавжди. Ви обидва робите те діло, яке приносить нещастя... А тепер, Жаку, у справі твого гаманця». Та, що гаманець привласнила, з'явилася сама, без поклику. Це була велика дівка, усюди з достатком.
— Гаманець я маю, мій пане, — сказала вона своєму хазяїнові, — але я його не думала красти: він сам мені його дав.
— Я дав вам свій гаманець?
— Так.
— Це могло б бути, але хай би мене чорти забрали, якби я міг це пригадати...
— Жаку, — сказав начальник, — ліпше не заглиблюймося в подробиці.
— Пане...
— Вона гарна і ласкава, як я бачу.
— Пане, я присягаюся вам...
— Скільки було в гаманці?
— Приблизно дев'ятсот сімнадцять ліврів.
— Е-е, Жавотто, дев'ятсот сімнадцять ліврів за одну ніч — це дуже багато для тебе й для нього. Дай мені гаманець...
Дебела дівка подала гаманець своєму панові, а той витягнув з нього десятифранкову монету:
— Ось, маєш, — мовив до неї, кидаючи монету, — ціна за твої послуги; ти варта більше, але не для такого, як Жак. Я бажаю тобі двічі на день по стільки, але не в моєму домі, зрозуміла? А ти, Жаку, поспішай на коня і повертайся до свого пана.
Жак відсалютував начальникові й віддалився, не мовивши й слова, але сам собі подумав: «Безсоромна ошуканка! Видно, було написано там, угорі, щоб інший спав з нею, а Жак заплатив!.. Але заспокойся, Жаку! Хіба ти й так не щасливий, що дістав свій гаманець і годинник твого пана, і то таким дешевим коштом?»
Жак сів знову на коня і занурився в натовп, що збився коло дому начальника; а що йому дуже було прикро, що стільки людей поклало на нього ганьбу ошуканця, він не міг стриматися, щоб не витягнути з кишені годинника, ніби на те, щоб подивитися, котра година. Потім дав остроги коневі, який, не звикши до такого, тим швидше рвонув, бо Жак звичайно давав волю коневі, вважаючи, що негоже його зупиняти, коли він біг чвалом, чи підганяти, коли повільно переставляв ноги. Ми віримо, що керуємо долею, але в дійсності вона керує нами; а для Жака долею було все, що торкалося його чи наближалося до нього: його кінь, його пан, чернець, пес чи жінка, осел чи ворона. Кінь ніс чвалом Жака до його пана, який заснув при битій дорозі, закинувши повід від оброті свого коня на руку, як я вже вам розповів. І тоді кінь ще був на поводі; але коли прибув Жак, повід і далі був на своєму місці, а коня вже не було. Мабуть, якийсь злодюжка, наблизившись до сонного, обережно відтяв повід і зник з конем. Почувши наближення Жакового коня, пан прокинувся і з першого ж слова напосівся на Жака:
— Повернувся, повернувся, негіднику, ось я тобі... — і позіхнув на всю пащу.
— Позіхайте, позіхайте, пане, на здоров'ячко, а де ваш кінь?
— Мій кінь?
— Так ваш кінь...
Зрозумівши відразу, що коня вкрадено, пан кинувся до Жака з поводом, щоб його відлупцювати, але Жак застерігся:
— Обережно, пане, я сьогодні зовсім не в настрої дозволити себе відшмагати; ще перший удар я стерплю, але присягаюся, що при другому дам остроги коневі і лишу вас самого...
Ця Жакова погроза відразу протверезила пана, і він уже спокійнішим тоном запитав:
— А мій годинник?
— Ось він.
— А твій гаманець?
— Ось він.
— Ти досить довго не повертався.
— Зовсім не довго, як на те, що я за цей час зробив. Ось послухайте. Я поїхав, бився, збунтував усіх селян на полі, збунтував усіх мешканців міста, мене потрактували як злодія з великого шляху, повели до судді, я витримав два допити, ледве не спричинився до того, щоб з-за мене двох повісили, але одного челядника з-за мене таки викинули за двері і прогнали служницю, мене переконали, ніби я спав з одним сотворінням, якого в житті не бачив, і мусів таки за це заплатити; нарешті, я повернувся.
— А я, чекаючи на тебе...
— Там, угорі, було записане, що, чекаючи на мене, ви заснете і вам за цей час украдуть коня. Гаразд, пане, не думаймо більше про це. Кінь пропав, але, може, там, угорі, записане також, що ми його ще знайдемо.
— Мій коню, бідний мій коню!
— Можете уболівати хоч і до завтра, від того ніщо не зміниться.
— Що ж нам робити?
— Я можу посадити вас позад себе на коня або, як вам це більше до вподоби, порозуваймося, повісьмо чоботи на кульбаку мого коня і рушаймо в дорогу пішки.