— Гаразд, Жаку, на чому ми зупинилися в розповіді про твоє кохання?
Жак: Ми дійшли, здається мені, до відступу ворожої армії. Одні втікали, інші переслідували, кожен думав тільки про себе. Я лишився на полі бою, привалений мертвими й раненими, яким не було й числа. Наступного дня мене з десятком інших кинули на підводу, щоб відвезти до одного з наших шпиталів. О, пане, я не повірю, щоб були страшніші рани від ушкодження коліна.
Пан: Не вигадуй, Жаку, ти жартуєш.
Жак: На Бога, ні, пане, я не жартую! Там не знати й скільки тих костей і сужилків, і ще всячини, чого я й не знаю, як воно називається...
•••
Щось на подобу селянина, що слідував за ними з дівчиною, яка сиділа на коні позаду, і слухав розмову, озвався до них і сказав:
— Пан каже правду...
Не знати, кого це пан стосувалося, але його невдоволено сприйняли як Жак, так і його хазяїн; і Жак відповів цьому непрошеному співрозмовникові:
— Чого ти втручаєшся куди не слід?
— Я втручаюся за своїм фахом; я хірург, з вашого дозволу, і доведу вам...
Жінка, що їхала на коні в нього позаду, сказала йому:
— Пане докторе, їдьмо своєю дорогою і лишімо цих панів, які не люблять, щоб їм доводили.
— Ні, — відповів їй хірург, — я хочу їм довести, і я їм доведу...
І, обернувшися, щоб довести, він штовхнув свою супутницю, так що вона втратила рівновагу і впала на землю, заплутавшися однією ногою в полах його сіряка, а її спідниці закотилися на голову. Жак зліз з коня, вивільнив ногу бідної жінки і згорнув униз їй спідниці. Я вже не знаю, чи він почав з того, що згорнув униз спідниці, чи вивільнив ногу; але як судити про стан цієї жінки з її крику, здавалося, що вона була важко поранена. І Жаків пан мовив до хірурга:
— Он що то значить доводити.
А хірург йому:
— Он що значить не хотіли вислухати докази!..
А Жак до жінки, що впала чи вже й підвелася:
— Заспокійся, голубко, не винна в цьому ти, не винен і пан доктор, ні я, ні мій пан: бо так записано там, угорі, що сьогодні, на цій дорозі, саме в цю годину, пана доктора потягне чесати язика, обидва ми, мій пан і я, будемо роздратовані, ти дістанеш ґулю на голові і світитимеш голими сідницями...
Чого тільки не накоїв би я з цієї пригоди, якби захотів довести тебе, читачу, до розпачу! Я надав би великої ваги цій жінці, я зробив би її небогою священика з сусіднього села; я збунтував би дядьків цього села; я влаштував би бойовища і любов; бо, зрештою, ця селянка була таки приваблива під своєю одежиною. Жак і його пан це помітили; для любови не завжди трапляється така спокуслива нагода. Чом Жакові не закохатися б удруге? чому б не стати йому вдруге суперником, і то суперником, якому віддано перевагу, — своєму панові?
— Чи йому таке вже траплялося?
Знову питання. Ти не хочеш, читачу, щоб Жак продовжував розповідь про свою любов? Раз і назавжди виріши це; цікавить вона тебе чи ні? Якщо вона тебе цікавить, посадімо селянку на крижі коня, за спиною її супутника, хай собі їдуть, а ми повернімося до наших двох мандрівників. Цього разу перший почав Жак, сказавши своєму панові:
— Так воно діється в світі; ви, що ніколи в житті не зазнали рани і не уявляєте, що таке постріл у коліно, ви стаєте проти мене, того, хто має розтрощене коліно і кульгає вже двадцять років...
Пан: Може, і твоя правда. Але цей нахабний хірург винен у тому, що ти все ще й досі лежиш, разом з твоїми товаришами, на возі, далеко від шпиталю, далеко від одужання і далеко від того, щоб закохатися.
Жак: Що хочете собі думайте, а біль у моєму коліні був нестерпний; він збільшувався ще від твердости воза і нерівности дороги, і при кожному струсі я голосно кричав.
Пан: Бо так було написано там, угорі, щоб ти кричав.
Жак: Звичайно! Я спливав кров'ю і помер би, якби наш віз, останній у валці, не зупинився перед однією селянською хатою. Тут я попросився, щоб мене зняли з воза; мене поклали на землю. Молода жінка, що стояла на дверях хати, зникла за дверима і відразу ж повернулася з склянкою й пляшкою вина. Я жадібно випив один чи два ковтки. Вози, що були перед нашим, рушили далі. Уже заходилися були кинути мене знову на віз до моїх товаришів, коли ж я, чіпляючись за одяг цієї жінки і за все, що навколо, запротестував, що не повернуся на віз, що як умерти, то ліпше мені вмерти тут, ніж два льє далі. Вимовивши ці останні слова, я знепритомнів. Отямившись, я побачив себе роздягненим і покладеним на ліжко, яке стояло в одному з кутів хати, а навколо мене купчилися селянин, господар хати, його жінка, та сама, що рятувала мене, і кілька малих дітей. Жінка змочувала ріжок свого фартуха в оцті і розтирала ним мені ніс і скроні.