Жак: Якось ми, мій сотник і я, переїздили через Орлеан. Саме тоді в місті було тільки й мови про пригоду, що недавно трапилася з одним громадянином на ім'я Лепельтьє, людиною, так глибоко перейнятою співчуттям до нещасних, що, щедрою милостинею звівши нанівець весь свій досить великий маєток, змушена була ходити з простягненою рукою від хати до хати, щоб у гаманці інших знайти ті засоби на допомогу бідним, яких у своєму вже не було.
Пан: І ти гадаєш, що люди були різної думки про поведінку цього чоловіка?
Жак: Ні, бідні були одностайні в своїй думці; але майже всі багаті, без винятку, вважали, що в нього не всі дома; і мало бракувало до того, щоб його родичі не добилися замкнути його як марнотратника. Тим часом, як ми зайшли до одного шинку щось перекусити, навколо одного своєрідного оратора, перукаря з цієї вулиці, зібрався натовп гультіпак, просячи його:
— Ви ж там були; розкажіть нам, як те все сталося!
— З дорогою душею, — відповів вуличний оратор, який тільки на те й чекав. — Пан Оберто, один з моїх клієнтів, що його будинок стоїть проти церкви Капуцинів, стояв на дверях; пан Лепельтьє приступає до нього й каже:
— Пане Оберто, може, дали б щось для моїх приятелів? — бо він, як ви знаєте, тільки так називає убогих.
—Ні, сьогодні ні, пане Лепельтьє. Пан Лепельтьє наполягає:
— Якби ви тільки знали, для кого я прошу вашої ласки! Йдеться про бідну жінку, яка щойно обродилася і не має фантини, щоб загорнути свою дитину.
— Не можу.
— Або ось молода вродлива дівчина, в якої ні хліба, ні заробітку. Можливо, ваша щедрість не дасть їй збитися з пуття.
— Не можу.
— Або ще один поденщик, який живе з своїх рук, і трапилося йому, упавши з риштування, зломити ногу.
— Кажу вам, що не можу.
— Ось послухайте, пане Оберто, дайтеся на намову, і будьте певні, що ніколи ви не мали ще такої нагоди зробити добре діло, гідне великої пошани.
— Не можу, не можу.
— Мій добрий, мій сердечний пане Оберто!..
— Пане Лепельтьє, дайте мені спокій; коли я хочу дати, тоді мене не треба просити...
І по цих словах пан Оберто обертається до нього спиною, входить у двері своєї крамниці, куди за ним слідує й пан Лепельтьє; він слідує за ним і з крамниці до приміщення в подвір'ї, з приміщення в подвір'ї до хати; і там пан Оберто втрачає панування над собою вже до такої міри, що дає йому ляпаса.
Тут раптом мій сотник зірвався з місця і запитав оратора:
— І той його не вбив?
— Ні, пане, де ж за таку дрібницю вбивати!
— Ляпас! Прокляття! Ляпас! І що ж він зробив?
— Що він зробив, діставши ляпаса? Він гарно усміхнувся і сказав панові Оберто:
— Це для мене, а що для моїх бідних?
По цих словах всі слухачі заревли від захоплення, за винятком мого сотника, який сказав їм:
— Ваш пан Лепельтьє, панове, жебрак, жалюгідна істота, боягуз, гидке сотворіння, яке дістало б заслужену кару оцією шпагою, якби я там нагодився; а ваш Оберто був би щасливий, якби втратив при тій оказії тільки свого носа і обоє вуха.
Оратор відповів йому:
— Я бачу, мій пане, що ви не дали б часу роздратованій людині усвідомити свою помилку, кинутися в ноги панові Лепельтьє і віддати йому гроші з гаманцем.
— Напевно ні!
— Ви вояка, а пан Лепельтьє християнин; тому ви маєте різні уявлення про ляпаса.
— Щоки однакові в усіх чесних людей.
— Це не цілком відповідає тому, що написане в євангелії.
— Моя євангелія в серці й у піхві від шпаги, а іншої я не знаю...
— Я не знаю, мій пане, де ваша євангелія, а моя написана там, угорі; кожен цінує образу й добродійство на свій кшталт, і, можливо, що в двох різних випадках нашого життя наш погляд ніколи не буває той самий.
Пан: Далі, клятий пащекуне, далі...
•••
Коли Жакового пана опанував поганий настрій, Жак змовк, заглибившися в свої думки, хоч часто переривав мовчанку словами, які були пов'язані з тими думками, що оберталися йому в голові, але з розмовою так само не були узгоджені, як буває при читанні книжки, коли перескочити через кілька сторінок. Отак сталося й тим разом, коли він промовив:
— Мій дорогий пане...
Пан: Ого! нарешті вернуло тобі мову. Я радий за нас обох, бо я вже почав нудитися, не мавши що слухати, а ти — не говоривши. Продовжуй далі...
Жак хотів знову почати історію свого сотника, коли його кінь, уже вдруге, раптом кинувся з битої дороги праворуч, проніс його широкою рівниною якусь чверть льє віддалі і став, як укопаний, між стовпами шибениці... Між стовпами шибениці! Справді дивна кінська примха завозити свого вершника під кожну шибеницю...