Щойно як їх розлучили, тоді вони відчули, як важко їм бути одному без одного, і впали у чорний розпач. Мій сотник попросив дати йому на півроку відпустку, щоб відпочити в рідних місцях; але ледве на два льє віддалившися від свого гарнізону, він продав коня, переодягнувся на селянина і попростував туди, де його друг був комендантом. Здається, про це вони наперед домовилися. Прибув туди... Іди ти, куди тобі заманеться! Може, є ще десь яка шибениця, яку ти хотів би з приємністю відвідати?.. Смійтеся, смійтеся, пане; є з чого сміятися... Прибув туди. Але там, угорі, було написано, що хоч би й як намагалися вони приховати радість своєї зустрічі і хоч як дотримували при тому вигляду підлеглости селянина комендантові залоги, знайшлося кілька салдатів і офіцерів, що запримітили їх зустріч, дещо вже й раніше знавши про їхні пригоди, та й, перейнявшися підозрою, повідомили майора, що йому підлягала залога.
Цей останній, людина мудра, правда, посміхнувся на таке попередження, але не злегковажив справи, надавши їй такого значення, якого вона заслуговувала. Він оточив коменданта шпигунами. У їх першому звіті говорилося, що комендант рідко виходить з дому, а селянин не виходить зовсім. Було зовсім виключене, щоб ці двос людей могли жити спільно вісім днів підряд без того, щоб не повернутися до своєї дивовижної пристрасти; що незабаром і сталося.
•••
Бачиш, читачу, який я уважаний: тільки від мене залежало дати батога коням, що тягли задраповану в чорне колісницю, на брамі найближчого заїзду звести докупи Жака і його пана з загоном податкових виконавців чи жандармерії та всією рештою кортежу, перервати історію Жакового сотника і змусіти тебе хвилюватися доти, доки мені захочеться. Але для цього треба було б брехати, а я не люблю брехні, поминаючи випадки, коли вона корисна чи вимушена обставинами. У дійсності було так, що Жак і його пан після того вже не бачили похоронної процесії, і Жак, безнастанно схвильований поведінкою свого коня, продовжував свою розповідь:
— Одного дня шпигуни донесли майорові, що між комендантом і селянином відбулася дуже жвава суперечка; потім вони вийшли з дому, селянин ішов попереду, а комендант, як здавалося, слідував за ним дуже неохоче; що далі вони зайшли до одного банкіра в місті, у якого ніби й лишалися на час звіту.
Далі довідалися, що, не маючи надії зустрітися ще раз, вони ухвалили битися до загину, і мій сотник, що, як я вам уже сказав, був багатий... мій сотник, що був багатий, не забуваючи про обов'язки найніжнішої дружби, яка їх в'язала, зажадав від свого друга, щоб той прийняв від нього вексель на двадцять чотири тисячі ліврів, який забезпечив би йому можливість жити на чужині на той випадок, якби мій сотник загинув; запевняючи, що інакше не буде битися, а той з свого боку відповів: «Чи ти віриш, мій друже, що, вбивши тебе, я пережив би твою смерть?» — Я сподіваюся, пане, що ви не змушуватимете мене їхати до кінця нашої подорожі на цій норовистій худобі...
Вони вийшли від банкіра і попрямували в напрямі міської брами, як раптом постерегли, що оточені майором і ще кількома офіцерами. Хоч воно й виглядало так, наче б ця зустріч була випадкова, наші двоє друзів, наші двоє ворогів, — називайте їх, як вам до вподоби, скоро втямили її справжню причину. Селянин перестав критися з тим, хто він насправді. Ніч перебули в одному будинку, що стояв на одшибі. Наступного дня, ледве розвиднилося, мій сотник, обнявши на прощання безліч разів свого друга, попрощався з ним, щоб більше не бачитися. А щойно прибув у свої рідні місця, як відразу й помер.
Пан: А хто тобі сказав, що він помер?
Жак: А труна? А ця процесія і його герб? Мій бідний сотник помер; у цьому я не маю сумніву.