Пан: А священик із скрученими назад руками; а інші люди із скрученими назад руками; а загін податкових виконавців чи жандармерії; а повернення похоронної процесії назад, до міста? Твій сотник живий; у цьому я не маю сумніву. Але чи знаєш ти щось про його друга?
Жак: Історія його друга — це гарний рядок на великому сувої, або рядок з того, що записане там, угорі.
Пан: Я сподіваюся...
Жаків кінь не дав часу його панові закінчити; він рвонув, як блискавка, і, не збочуючи ні праворуч, ні ліворуч, подався вперед битою дорогою. Жак зник з очей, тільки смуга лягла, і його пан, у переконанні, що ці перегони закінчаться під шибеницею, з сміху аж за боки брався. А що Жак і його пан щось важать тільки разом і нічого не варті поодинці, ніяк не більше, ніж дон Кіхот без Санчо чи Рікардетто без Ферраґуса, чого продовжувач Сервантеса й імітатор Аріосто, пан Фортеґеррі, до кінця не зрозуміли,* — поговорімо, читачу, самі собі, доки вони знову зійдуться докупи.
•••
Ти, читачу, візьмеш історію Жакового сотника за казку, і це буде твоя помилка. Запевняю тебе, що таку саму історію, яку Жак розповів своєму панові, я чув у домі інвалідів, не пам'ятаю вже, якого року, у день святого Людовіка, бувши при столі одного пана з Сент-Етьєну, головного хірурга дому; а оповідач, що говорив у присутності багатьох інших офіцерів цього дому, які ті події знали, був людиною дуже поважною і аж ніяк не виглядав на якогось вигадька. Отож я тобі повторюю як на цей випадок, так і на майбутнє: будь обачний, якщо тобі залежить на тому, щоб у цій розмові Жака з його паном не взяти вигадку за правду, а правду за вигадку. Отак я належно попередив тебе, а далі вже не мій клопіт.
— Алеж, — чую я твоє заперечення, — мова йшла про двох диваків.
І це підстава для тебе, щоб поставити під сумнів правдивість історії? Поперше, природа така різноманітна, особливо в ділянці інстинктів і характерів, що уява будь-якого поета не вифантазує нічого такого дивовижного, чому твій досвід і спостереження не знайшли б відповідника в природі. Я сам, що говорю тепер з тобою, я сам зустрів «Лікаря мимоволі»,* якого я й досі вважаю найнесамовитішою й найдотепнішою з усіх вигадок.
— Як! Відповідника чоловікові, якому жінка говорить: «На моїй шиї троє дітей»; а він їй відповідає: «Посади їх на землю»... «Вони просять хліба»... «Почастуй їх лозиною»!
Достеменно так. Ось його розмова з однією жінкою.
— Це ви, пане Ґуссе?
— Так, пані, не хто інший.
— Звідки прийшли?
— Звідти, де був.
— Що ви там робили?
— Направляв млин, який погано молов.
— Кому той млин належить?
— Не маю найменшого поняття; я ж не ходив направляти мірошника.
— Ви, супроти вашої звички, добре одягнені; але чому під цим дуже чистим одягом така брудна сорочка?
— Бо тільки одну й маю.
— Чому ж тільки одну?
— Бо й тулуб маю тільки один.
— Мого чоловіка немає дома, але це не заважатиме ж вам у мене пообідати?
— Ні, бож я не позичив вашому чоловікові ні свого шлунка, ні апетиту.
— Як поводиться вашій жінці?
— Як їй до вподоби; це її справа.
— А вашим дітям?
— Якнайкраще.
— А тому, що має такі гарні очі, таку гарну церу і таке повненьке?
— Багато ліпше, ніж іншим; воно померло.
— Учите своїх дітей?
— Ні, пані
— Як? Ні читати, ні писати, ні катехізису?
— Ні читати, ні писати, ні катехізису.
— Чому ж це?
— Бо й мене нічому не вчили, і від того я не дурніший. Якщо вони мають тяму, робитимуть так, як я; як же дурні, то те, чого я їх навчу, зробить їх ще дурнішими...
Коли тобі, читачу, трапиться колись зустріти цього оригінала, не потребуєш бути з ним знайомим, щоб розговоритися. Тягни його до шинку, розповідай йому про свої справи, пропонуй йому йти з тобою двадцять льє, він піде з тобою; потім, коли він тобі буде не потрібний, одішли його назад, не давши ні су; і він піде собі задоволений.
Може, ти щось чув про одного такого — Премонваля,* що в Парижі читає прилюдні лекції з математики? То його друг... Але можливе, що Жак і його пан уже зійшлися докупи: хочеш, щоб ми пішли до них, чи побудеш зо мною?.. Ґусс і Премонваль утримували спільно школу. Між учнями, які йшли до них валкою, була одна молода дівчина на ім'я панна Піжон,* дочка того удатного майстра, який сконструював дві гарні плянісфери, що їх перевезли з Королівського саду до заль Академії Наук. Панна Піжон щоранку йшла до школи з течкою під пахвою і креслярським приладдям у муфті. Один з учителів, Премонваль, закохався в свою ученицю і, серед інших вправ з вписаними в коло фігурами, зробив їй також і дитину. Батько Піжон не був з тих, що спокійно чекають наслідків таких математичних комбінацій. Коханці опинилися в скрутному становищі, раду радили, що їм робити, а що в них не було за що руки зачепити, таки не було геть нічогісінько, то й що могло вийти з такої ради? Вони покликали на допомогу друга Ґусса. Той, не мовивши й слова, продав усе, що мав, білизну, одяг, машини, книжки, меблі, зібрав з того щось грошей, посадив закоханих у поштову карету і провів їх, як кур'єр, аж до Альп. Там, витрусивши з гаманця решту грошей, що лишилися, віддав їм і це, побажавши щасливої дороги, а сам звідти дійшов до Ліону піхотою, просячи милостиню, а там заробив, малюючи стіни одного манастиря, стільки, щоб, не жебраючи, добитися до Парижу.