Жак: Я згоден, але при умові, що ми повернемося назад і знову увійдемо в дім хірурга.
Пан: Ти гадаєш, що так написано там, угорі?
Жак: Про це я довідаюся від вас, але тут, унизу, написано: chi va piano va sano.*
Пан: І що chi va sano va lontano,* а я хотів би прибути скоріше.
Жак: Гаразд, то на що ви зважилися?
Пан: Хай буде так, як ти хочеш.
Жак: У такому випадкові ми знову в домі хірурга; і так було написане там, угорі, що ми в нього повернемося. Доктор, його жінка й діти так одностайно змовилися, щоб усіма можливими малими нападами спорожнити мій гаманець, що їм скоро й удалося здійснити. Лікування мого коліна наче б швидко посувалося вперед, хоч у дійсності було й не зовсім так. Але рана майже зовсім зарубцювалася, так що з допомогою милиці я вже міг ходити, і в мене ще лишалося вісімнадцять франків. Ніхто так не любить говорити, як заїки, і ніхто так не любить ходити, як кульгаві. Одного осіннього дня, по обіді, як гарно випогодилося, я вибрався в довгу прогулянку: від села, в якому я жив, до сусіднього села; віддалі набиралося щось на два льє.
Пан: Як називалося те село?
Жак: Якби я його назвав, ви відразу про все дізналися б. Прибувши туди, я вступив до шинку щось випити й відпочити. А тим часом день хилився під вечір, і я збирався вже повертатися додому, як під тим будинком, у якому я був, залунав розпачливий жіночий голос. Я вийшов, навколо жінки з'юрмився натовп. Вона впала на землю, рвала на собі волосся і, показуючи на череп'я великої тикви, кричала: «Я зруйнована! Це моя погибель на цілий місяць! Хто весь цей час годуватиме моїх бідних дітей? Той управитель, що має серце, твердіше за камінь, не подарує мені жодного су! Ох, яка я нещасна! Це погибель моя, це погибель моя!..» Усі навколо співчували їй; я тільки й чув, що вигуки: «Бідна жінка!» Аге ніхто не поспішав з руками до кишені. Я швидко підійшов до неї й запитав:
— Що вам трапилося?
— Що мені трапилося! Наче самі не бачите? Мене послали купити тикву олії, я спотикнулася і впала, тиква розбилася, і олія, якої була повна тиква, розлилася...
Тим часом збіглися малі діти бідної жінки, вони були майже голі, а убогий одяг їх матері красномовно говорив про убожество цієї родини. Тепер заходилися кричати діти з матір'ю разом. А в мене така вдача, що вистачило б і десятої долі цього видовища, щоб я розчулився; співчуття краяло мені серце, аж сльози потекли з очей. Мій голос затинався від хвилювання, коли я запитав цю жінку, скільки коштувала олія, що була в її тикві.
— Скільки? — відповіла вона мені, підносячи вгору руки. — Дев'ять франків; більше, ніж я могла б заробити за цілий місяць...
В одну мить розв'язавши гаманець, я кинув їй два важкі екю:
— Ось маєте, добра жінко, — мовив я до неї, — тут дванадцять франків. — І, не чекаючи, щоб мені дякували, рушив у дорогу до свого села.
Пан: Жаку, ти зробив добре діло.
Жак: Не у гнів вам кажучи, зробив дурницю. Не відійшовши сотні кроків від села, я сам собі це сказав; не проверставши й півдороги, я сказав собі ще більше; а прибувши до хірурга, з порожнім гаманцем, я почував себе вже зовсім зле.
Пан: Може, й правда твоя; може, й недоречне моє схвалення, як недоречне було твоє співчуття... Проте, ні, Жаку, таки ні, я наполягаю на своєму першому слові, і саме в тому, що ти забув свої власні потреби, міститься головна заслуга твого вчинку. Я вже передбачаю, що було далі: ти стаєш жертвою бездушности твого хірурга і його жінки; вони виганяють тебе з хати. Але навіть якби ти мав померти перед їх дверима на купі гною, то й на цій купі ти почував би вдоволення з того, що саме такий ти є.
Жак: Ні, мій пане, я не належу до тих, що мають таку тверду вдачу. Я пошкутильгав собі далі; щоб щиро вам признатися, шкодуючи за своїми двома важкими екю, хоч це не могло змінити факту, що вони були подаровані, і псуючи своїми жалощами добре діло, яке я зробив. Я був посередині дороги між двома селами, і вже запала ніч, як раптом з кущів, що росли обабіч дороги, вийшло три бандити, кинулися на мене, звалили на землю, обшукали мене і були здивовані, знайшовши при мені так мало грошей. Вони розраховували на кращу здобич; бувши свідками моєї милостині, яку я подав на селі, вони уявили собі, що той, хто так легко розлучається з півлюїдором, повинен мати їх ще хоч двадцятку. Охоплені шалом з того, що їх надії не виправдалися, і з почуття небезпеки з-за жмені су мати поламані на ешафоті кості, якби вони впіймалися і я їх упізнав, вони якусь мить вагалися, чи не забити б мене. На щастя, вони почули якийсь шум і втекли. А я відбувся кількома ґулями, які набив падаючи чи дістав від тих, що мене грабували. Бандити зникли, а я пішов своєю дорогою і добився до села, як міх: я прибув до нього о другій годині ночі, блідий і знесилений, біль у коліна став багато гостріший і, крім того, боліло у різних місцях від ударів, які я дістав. Доктор... Але, мій пане, що сталося? Ви скрегочете зубами, ви хвилюєтесь, наче б перед вами був ворог.