Це сталося одного ранку на Зелені свята, коли я одержав цидулку від Ґусса, у якій він просив мене відвідати його у в'язниці, де його замкнули. Одягаючись, я прикидав собі, шо могло б йому приключитися, і зупинився на припущенні, що його арешту міг зажадати його кравець, пекар, винник чи хазяїн дому. Прибуваю й бачу його в спільній буцегарні ще з кількома персонажами, підозрілого вигляду. Питаю його, що це за люди.
— Отой старий, що ви його бачите з окулярами на носі, вправний чоловік, який досконало вміє рахувати; він хоче узгіднити рахункову книжку, яку тепер переписує, з можливостями свого гаманця. Це важке завдання, ми про це говорили з ним, але я не маю жодного сумніву, що він його подолає.
— А той другий?
— Це дурень.
— Тільки й того?
— Дурень, який вигадав машину, щоб фальшувати гроші, погану машину, таку незугарну, що робить безліч огріхів.
— А той третій, одягнений у ліврею, що грає на басу?
— Той тут лише тимчасово, до вечора чи, може, завтрішнього ранку, бо його оправа — дрібниця; його переведуть до божевільні в Бісетрі.*
— А ви?
— Я? Моя справа й того менша.
По цій мові він підвівся, поклав свою шапку на ліжко, і в ту мить зникли всі три його соузники. Коли я увійшов, Ґусс, одягнений у халат, сидів при маленькому столику і виводив геометричні фігури, працюючи так спокійно, наче б був у власній хаті.
— А ви, що ви тут робите?
— Я? Я працюю, як самі бачите.
— А хто спричинився до того, що вас посадили?
— Я сам.
— Як то ви?
— Так, пане, я сам.
— І яким робом?
— Так, наче б я зробив це з кимось іншим. Я заклав позов на самого себе; я виграв процес і в наслідок вироку, який одержав проти себе самого, і наказу про арешт, що виходив з вироку, мене арештували й припровадили сюди.
— Ви збожеволіли?
— Ні, пане, я розповім вам усю справу за порядком.
— Чи не могли б ви тепер закласти новий позов на самого себе, виграти процес і в наслідок іншого вироку й відповідного наказу вийти на волю?
— Ні, пане.
Ґусс мав уродливу служницю, до якої підсипався в півтора рази частіше, ніж до своєї жінки. Такий нерівномірний поділ спричинив порушення хатнього спокою. І хоч не було нічого труднішого, як вивести з рівноваги цього чоловіка, який не звертав жодної уваги на галас і лайку, він вирішив врешті покинути свою жінку й жити з служницею. Але все його майно складалося з меблів, машин, рисунків, струментів та інших рухомостей; а він волів краще лишити свою жінку без нічого, ніж піти з голими руками; і так думаючи, він уклав собі наступний плян: виставити боргові зобов'язання на ім'я своєї служниці, щоб та зажадала їх покриття і таким робом конфіскації й продажу майна, яке перейшло б від мосту Сен-Мішель до того помешкання, у якому він плянував з нею оселитися. Захоплений цією ідеєю, він виставив боргові зобов'язання, влаштував сам виклик до суду, найняв двох адвокатів. Бігаючи від одного до другого і позиваючи сам себе з найбільшим завзяттям, він вдало нападав і погано боронився; уже дійшло до того, що йому присудили платити під загрозою кари, передбаченої законом, уже в думках він володів усім тим, що хотів мати в новій хаті, але не так сталося, як гадалося. Йому довелося мати справу з до біса хитрою ошуканкою, яка, замість домагатися права на його меблі, вчепилася його самого, домоглася арешту й ув'язнення в буцегарні. Отак і вийшло, що відповіді, які він мені давав, хоч і як дивними здавалися, були тим не менше правдиві.
Тим часом, як я оповідаю тобі цю історію, яку ти приймеш як вигадку...
— А історія того чоловіка в лівреї, що пилив на басу?
Читачу, обіцяю тобі її розповісти; слово чести, ти її почуєш; але дозволь мені тепер повернутися до Жака і його пана. Жак і його пан добилися до заїзду, в якому їм випадало переночувати. Була пізня година, брама міста була зачинена, і вони змушені були зупинитися на передмісті. Дамеш як вигадку...
— Ви чуєте! Вас не було там; не про вас іде мова.
Це правда. Гаразд. Жак... його пан... Чути страшний галас. Я бачу два чоловіка...
— Нічого ви не бачите; не про вас іде мова, вас там не було.
Це правда. Два чоловіка, що саме були при вечері, досить спокійно розмовляли на дверях кімнати, у якій вони розташувалися; а якась жінка, взявшися руками в боки, вивергала на них потоки лайки. Жак намагався заспокоїти цю жінку, а вона так само не слухала його мирних умовлянь, які ті двоє людей не зважали на її образи.
— Годі бо, добра жінко, — умовляв її Жак, — заспокойтеся лишень, угамуйтеся; про що власне йдеться? Ці панове здаються мені порядними людьми.