Її чоловік, накричавшись до знемоги: «Жінко, де ти, жінко», — зійшов сам угору, а за ним і його кум, якого він не примітив. Господар звернувся до жінки:
— Гей, до дідька, що ти тут робиш?.. Потім, обернувшись і помітивши свого кума:
— Може, приніс мені гроші?
Кум: Ні, куме, ви добре знаєте, що в мене їх немає.
Господар: У тебе їх немає? Я міг би щось уторгувати за твій плуг, за твоїх коней і волів, за твоє ліжко. Як гадаєш, валяко?
Кум: Я не валяка.
Господар: А хто ж ти такий? Сидиш в убожестві, навіть не знаєш, за що зачепити руки, щоб обсіятися; твій пан, якому надокучили твої позички, не хоче тобі нічого більше дати. Ти йдеш до мене, а ця жаліслива жінка, ця клята пащекуха, спричинниця всіх дурниць, які я зробив у житті, заступається за тебе, щоб я позичав тобі гроші; я позичаю: ти обіцяєш мені повернути і не дотримуєш обіцянки десять разів. О, запевняю тебе, ти в мене не вислизнеш. Геть звідси!
Жак і його пан готові вже були заступитися за небораку; але господиня, поклавши палець на уста, дала їм знак мовчати.
Господар: Геть звідси!
Кум: Усе, що ви кажете, куме, правда, як правда й те, що виконавці вже сидять у мене, і надходить мить, коли ми всі підемо з торбами: моя дочка, мій син і я.
Господар: Кращого ти й не вартий. Чого ти приходив сюди сьогодні ранком? Я облишив розливати вино, вийшов з погреба нагору, а ти вже тим часом зник. Кажу тобі, йди геть.
Кум: Куме, я приходив, але побоявся прийому, який ви мені влаштовуєте; повернувся й пішов геть, піду й тепер.
Господар: Добре зробиш.
Кум: Видно, судилося моїй бідній Марґариті, при її розсудливості і вроді, — бути служебкою у Парижі!
Господар: Служебкою у Парижі! Отак ти хочеш занапастити дівчину?
Кум: Не я цього хочу; хоче той чоловік без серця, з ким я розмовляю.
Господар: Я без серця? Ні, зовсім я не такий і таким ніколи не був, ти це добре знаєш.
Кум: Я не в спромозі більше прогодувати ні дочку, ні сина; моя дочка піде в служебки, а син у салдати.
Господар: І я буду винен у тому? Ні, цього не буде. Ти жорстока людина; горе мені на все життя з тобою. Гаразд, кажи, чого потребуєш.
Кум: Мені нічого не треба. Я в розпачі від того, що вам заборгувався, але не візьму більше від вас нічого до кінця життя. Ви чините більше зла своїми образами, ніж добра допомогою. Якби я мав гроші, кинув би їх вам в обличчя; але я їх не маю. Хай з моєю дочкою станеться, що Бог велить; хай мого сина уб'ють, коли так судилося; щодо мене, то я піду з торбами, але не під ваші двері! Не хочу більше мати жодних, жоднісіньких зобов'язань перед такою гидкою людиною, як ви. Беріть собі гроші за моїх волів, коней, за мій реманент: щасти вам Боже! Ви народилися, щоб робити людей невдячними, а я не хочу таким бути. Прощавайте.
Господар: Жінко, він піде; зупини його.
Господиня: Чекайте, куме, поміркуємо, як вам допомогти.
Кум: Я не хочу від нього жодної допомоги, вона занадто дорога...
Господар тим часом тихенько повторював своїй жінці:
—Не пускай його, зупини ж бо. Щоб його дочка до Парижу! Син до війська, а він жебраком під церкву! Ні, такого я не витримав би!
Однак зусилля його жінки були марні; селянин, людина щирої душі, не хотів нічого брати, і його доводилося тримати силою. Господар, з повними сліз очима, кинувся до Жака і його пана, просячи їх:
—Мої панове, пробуйте ще ви його вговорити...
Жак і його пан втрутилися й собі в суперечку; усі в один голос умовляли селянина. Якщо мені раз у житті судилося бачити...
— Якщо вам судилося бачити! Ви ж там не були. Скажіть ліпше, якщо комусь у житті судилося бачити!
Гаразд, читачу, хай буде й так. Якщо комусь у житті судилося бачити людину, яка була в розпачі від того, що не хотіли взяти від неї гроші, то це був наш господар заїзду. Він обіймав свою жінку й кума, цілував Жака і його пана, він кричав:
— Мерщій треба бігти й вигнати з його хати ту гидоту, судових виконавців.
Кум: Мусите ще погодитися...
Господар: Я погоджуюся, що все псую; але, куме, що робити? Я є такий, як є. Природа створила мене найчерствішою й одночасно найніжнішою людиною; я не вмію ні давати, ні відмовляти.
Кум: А не могли б ви бути інакшим?
Господар: Я вже в такому віці, коли трудно перевиховуватися; але якби перші з тих, що зверталися до мене, так добре пробрали мене, як зробив це ти, може, я й був би ліпший. Куме, дякую тобі за науку, може, вона піде мені на добре... Жінко, мерщій біжи вниз і дай йому стільки, скільки треба! Та йди ж, до дідька, скоріше! Йди вже!.. Жінко, благаю тебе, поспішай і не змушуй його чекати; потім вернешся сюди, до цих панів, з якими, здасться мені, ти вподобала розмовляти...