— Любий мій ножу, то ти злодюжка, бо щоденно піхву міняєш...
— Піхво, не те ти мені обіцяла...
— Ножу, ти мене перший зрадив...
Сварка зчинилася при столі, і той, що сидів між піхвою й ножем, обізвався до них такими словами:
— Ти, піхво, і ти, ножу, обоє ви залюбки міняли ножі й піхви, бо була вам така зміна до вподоби; зле лише зробили ви, обіцявши, що ніколи не будете міняти. Чи ти не бачив, ножу, що Бог створив тебе так, щоб ти пасував до багатьох піхов? А тебе, піхво, щоб приймати не одного тільки ножа? Ви називаєте ті ножі, що зарікаються не мати жодної піхви, і ті піхви, що зарікаються не приймати жодного ножа, божевільними; а не думаєте при тому, що ви майже такі самі божевільні, коли клянетеся, ти, піхво, одного ножа триматися, а ти, ножу, однієї піхви.
Тут озвався пан до Жака:
— Твоя байка не дуже моральна, але дотепна. Ти й не знаєш, яка мені дивна думка в голові. Я уявляю тебе чоловіком нашої господині і думаю, що мав би робити чоловік, який сам любить поговорити, з жінкою, що теж не знає упину?
Жак: Я робив би те, що робив перші дванадцять років мого життя, які прожив у мого діда й баби.
Пан: Як їх звали? Хто вони були?
Жак: Старим шматтям торгували. Мій дід Жасон мав багато дітей. Уся родина була мовчазна; вони вставали, одягалися і йшли в своїх справах; потім сходилися, обідали й розходилися, не мовивши й слова. Увечорі падали на стільці; мати й дочки пряли, латали, плели, хоч би тобі слово вимовивши; хлопці відпочивали; батько читав Старий завіт.
Пан: А ти що робив?
Жак: Я ходив по хаті з кляпою в роті.
Пан: З кляпою?
Жак: Так, з кляпою, і тій клятій кляпі я завдячую пристрасть до говорення. Траплялося так, що в домі Жасона цілий тиждень ніхто й рота не розкривав. За все своє життя — а вона дожила похилого віку — моя баба, мабуть, не сказала іншого слова, крім — «капелюх на продаж», а мій дід, стоячи при інвентарях непорушно, як стовп, з руками, закладеними в кишені сурдута, умів лише вимовити — «ще одне су». Були такі дні, коли він готовий був не вірити в Біблію.
Пан: Чому?
Жак: З причини багатьох повторень, які він розглядав як базікання, не гідне Святого Духа. Він запевняв, що люди, які в розмові повторюються, — дурні, що вважають дурнями тих, хто їх слухає.
Пан: Жаку, а що якби на відшкодування твоєї довготривалої мовчанки, від якої ти потерпав протягом дванадцятьох років у свого діда з закляпованим ротом і під час розповідей господині...
Жак: Я повів далі історію свого кохання?
Пан: Ні, але якби ти розповів іншу історію, яку мені обіцяв, історію друга твого сотника.
Жак: О, мій пане, яка жорстока ваша пам'ять!
Пан: Жаку, любий мій Жаку...
Жак: З чого ви смієтеся?
Пан: З того, що смішитиме мене ще багато разів: я уявляю тебе юнаком у дідовій хаті з закляпованим ротом.
Жак: Моя баба відкляповувала мені рота, коли не було нікого в хаті. Зауваживши це, мій дід був дуже невдоволений, перестерігаючи її:
— Як будеш і далі так робити, то побачиш, що з цієї дитини вийде таке брехало, якого світ не бачив.
І його передбачення здійснилося.
Пан: Жаку, мій любий Жаку, розповідж лишень мені історію друга твого сотника.
Жак: Не можу відмовитися, але ви не захочете мені повірити.
Пан: Така вона надзвичайна?
Жак: Ні, але тому, що вона приключилася вже іншому, одному французькому військовому, на ім'я, здається мені, Ґерші.*
Пан: Ну що ж, на це я скажу, як той французький поет, який написав досить добру епіграму, сказав іншому, що у його присутності запевняв, ніби та епіграма належить йому:
— А чом би цей пан не міг би її написати, коли я здолав це зробити?
Отож, чому Жакова історія не могла приключитися товаришеві його сотника, коли вона могла приключитися іншому французькому військовому — Ґерші? А ти своєю чергою одним пострілом уб'єш двох зайців, бо розповіси мені історію двох осіб, якої я не знаю.
Жак: Тим ліпше, але присягніться, що кажете щиро.
Пан: Присягаюся.
Читачу, я охоче зажадав би й від тебе подібної клятви, але обмежуся лише тим, що зверну твою увагу на дивну особливість у характері Жака, яку він, імовірно, завдячує своєму дідові Жасонові, що торгував шматтям: власне на те, що Жак, хоч як любив поговорити, відрізнявся від звичайних брехал тим, що мав відразу до повторень. Він сам не раз казав своєму панові:
— Мій пане, ви готуєте мені найсумніше майбутнє; що станеться зо мною, коли мені нічого не лишиться оповідати?