— Ах, мадам, здається, я розумію вас: ви мене ще любите.
— Можливо.
— Ви сподіваєтеся, що я повернуся.
— Чом би й ні?
— І робите так, щоб на випадок мого повернення теперішня ваша поведінка була без закиду.
— Гадаю, що так.
— І якби я мав щастя чи нещастя повернутися, ви були б такі добрі, що жодним словом не дорікали б мені за теперішні мої помилки.
— Ви либонь високо цінуєте мою делікатність і доброту мого серця.
— О, дорога моя, після того, що ви вже зробили, здається, немає такого героїзму, на який ви не були б здібні.
— Я не можу на вас гніватися за те, що ви про мене так думаєте.
— Слово чести, в цій історії з вами мені загрожує страшна небезпека; я в цьому переконаний.
Жак: І я теж.
Господиня: Проминуло щось коло трьох місяців отаких відносин між ними, як мадам де Ляпоммре вирішила, що надійшов час увести в гру заготовану нею важку зброю. Одного літнього дня, коли гарно випогодилося і вона чекала маркіза на обід, вона звеліла переказати пані Енон та її дочці, щоб вони вийшли до королівського саду. Прийшов маркіз; до столу сіли рано й пообідали в доброму настрої. По обіді мадам де Ляпоммре запропонувала маркізові зробити прогулянку, розуміється, на той випадок, якби його не чекала якась приємніша розвага. Того дня не було вистави ні в опері, ні в театрі. Сам маркіз про це й сказав, і випадково трапилося так, що сам же він, щоб винагородити себе за втрату приємного видовища корисним, запропонував оглянути королівські оранжерії. Не потребую вас переконувати, що пропозиція не була відкинена. Не гаючися, наказали запрягти коней і поїхали. Прибули до королівського саду і поринули в натовп, розглядаючи все і не бачачи нічого, як і всі інші.
•••
Я забув, дорогий читачу, розповісти тобі про розташування трьох персонажів, причетних до цього оповідання: Жака, його пана й господині. Завдяки цій неуважності з мого боку ти чув їх розмову, але не бачив їх. Та ліпше пізно, ніж ніколи: пан ліворуч, у нічному ковпаку і в халаті, зручно розлігся в м'якому фотелі. Хусточку до носа він повісив на поруччя фотелю, а табатирку тримав у руці. Господиня сиділа в глибині кімнати, проти дверей, поруч стола, її склянка стояла перед нею. Жак, голомозий, сидів по праву руку від неї, спершися обома ліктями на стіл і схиливши голову між пляшками: дві інші стояли на землі побіч нього.
•••
Вийшовши з оранжерій, маркіз і його подруга походжали по саду. Саме як вони прямували першою алеєю, що лежить праворуч від входу, поруч з школою дерев, мадам де Ляпоммре скрикнула від здивування і промовила:
— Ні, я не помиляюся, здається, це вони; так, це таки вони.
Відразу ж залишивши маркіза, вона попрямувала назустріч двом преподобницям. Дочка Енон була просто чарівна в її простому одязі, на якому погляд не мав за що зачепитися, зосереджуючися цілковито на постаті дівчини.
— Ах, це ви, пані?
— Так, це я.
— Як ся маєте; і що з вами сталося, що вас не видно вже цілу вічність?
— Ви знаєте наше нещастя; довелося зректися всього і жити в самотності, як належить при нашому скромному достатку; залишити світ, коли не маєш змоги відповідно показатися в ньому.
— Алеж даруйте, але покинути мене, ту, що сама цурається світу, що має досить тями, щоб бачити той світ таким нудним, який він є!
— Нещастя має ту неприємну рису, що викликає недовір'я: потерпілий завжди боїться бути тягарем для когось.
— Ви, тягар для мене! Підозрівати мене в цьому — це образа.
— Мадам, не я тому винна! Я десять разів згадувала мамі про вас, а вона все відповідала: «Ах, мадам де Ляпоммре... ніхто, моя доню, не думає про нас».
— Яка несправедливість! Присядьмо та поговорімо. Це маркіз Дезарсі; він мій друг, і його присутність нам не перешкоджатиме. Але як виросла дівчина! Як вона вигарніла з того часу, як ми не бачилися!
— У нашому становищі бодай те добре, що ми далекі від того всього, що шкодить здоров'ю: подивіться на її обличчя, дивіться на руки; усе це завдяки впорядкованості й стриманості життя: сон, праця, чисте сумління. Це не абищо...
Далі сіли собі при дружній розмові. Енон-мати говорила гарно, Енон-дочка — мало. Обидві говорили в побожному тоні, але легко й невимушено. Ще й на вечір не заходило, а наші обидві преподобниці вже підвелися. Їм сказали, що ще рано, але Енон-мати відповіла на вухо мадам де Ляпоммре, хоч і досить голосно, що їм треба йти до вечірні, і тому довше вони не можуть лишитися. Уже як вони були далеченько, мадам де Ляпоммре похопилася, що не спитала, де вони живуть, і не дала їм своєї адреси: