•••
На цьому місці розмови вони почули на якійсь віддалі позаду галас і крики; вони обернулися й побачили валку людей, озброєних кіллям і вилами, що, придавши ходи в ноги, наздоганяли їх. Ти, читачу, подумаєш, що це ті з заїзду, їх слуги й розбійники, про яких була мова. Ти подумаєш, що вранці за браком ключів вивалено двері, і ті розбійники поклали собі, що наші мандрівники рушили в дорогу з їхнім манаттям, Жак так і подумав, цідячи собі крізь зуби: «Хай будуть прокляті ключі і фантазія чи розум, що напутив мене прихопити їх з собою. Хай буде проклята мудрість!» І т. д. і т. д. Ти подумаєш, що ця маленька армія кинеться на Жака та його пана, що відбудеться кривава битва, загудуть спини від буків, пахкатимуть пістолі. Правду сказавши, виключно від мене залежить, щоб усе це сталося; але тоді прощай правда розповіді, прощай Жакова любов. Ні, наших двох мандрівників не переслідували; і я не знаю, що сталося в заїзді по їх відході. Вони продовжували свою путь, їдучи весь час, не знаючи куди, хоч вони й знали приблизно, куди б їм хотілося їхати; обдурюючи нудьгу і втому мовчанкою чи розмовою, як у звичаї тих, що їдуть, а часом і тих, що сидять.
Зовсім же ясно, що я не пишу роман, бо я не хочу вдаватися в те, що не завагався б використати романіст. Той, хто взяв би писане мною за правду, менше помилився б, ніж той, хто взяв би це за байку.
Цим разом перший, що заговорив, був пан, який почав з виробленого вже рефрену:
— Гаразд, Жаку, як з історією твого кохання?
Жак: Я не знаю, на чому я зупинився. Мені доводилося так часто переривати, що я вільно міг би розповідати з початку.
Пан: Ні, ні. Отямившись від втрати свідомости перед дверима сільської хати, ти побачив себе на ліжку, оточеному людьми, що в ній жили.
Жак: Дуже добре! Найнагальнішою річчю було — знайти лікаря, а його не було на ціле льє довкруги. Добродій посадив на коня одного з своїх синів і послав його до ближчого села. Тим часом добра жінка нагріла простого вина, розірвала стару сорочку свого чоловіка, і моє коліно, промите й обгорнене компресом, було перев'язане. Кілька грудок цукру, відвойованих від мурашок, кинено у порцію вина, що лишилося від перев'язки, і я його проковтнув. Врешті, мене просили терпляче чекати. Було пізно; люди сіли за стіл вечеряти. Скінчилася й вечеря. А тим часом хлопець не повертався, а лікаря не було й сліду. Батька, що від природи був похмурий, посіло роздратування; він чіплявся до жінки, все йому було не так. Він грубо наказував іншим дітям іти спати. Жінка сіла на лавку й заходилася прясти куделю. А він ходив уздовж і впоперек; і, ходячи сюди й туди, шукав, до чого присікатися.
— Якби ти пішла до млина, як я тобі казав... — і він обірвав фразу, хитнувши головою в бік мого ліжка.
— Підемо завтра.
— Треба було йти сьогодні, як я тобі казав... А ті рештки соломи, що в клуні, доки ти чекатмеш, щоб їх пов'язати?
— Пов'яжемо завтра.
— Та, що маємо, вже кінчається, і було б багато ліпше, якби ти пов'язала сьогодні, як я тобі казав... А ті купи ячменю, що лежать і гниють на горищі, можу заложитися, що ти й не подумала його перегорнути.
— Це зробили діти.
— Треба було самій. Якби ти була собі на горищі, то не стояла б на дверях...
Тим часом прибув один хірург, потім другий, далі третій з хлопцем з цієї хати.
Пан: Тобі пішло з хірургами, як святому Рокові з капелюхами.*
Жак: Першого не було дома, коли хлопець прибув до нього; але його жінка повідомила другого, а третій прийшов з хлопцем. «О! добрий вечір, друзі; і ви сюди?» — сказав перший двом іншим... Вони поспішали, як могли, добре впріли й дістали спрагу; засіли навколо стола, з якого ще не зняли й обруса. Жінка полізла до льоху і повернулася з пляшкою. Чоловік цідив крізь зуби: «Якого дідька їй було стояти на дверях?» Тим часом сіли пити, повели розмову про хвороби в кантоні; про пацієнтів кожного; я застогнав, і мені сказали: «За хвилину ми тебе оглянемо». По першій пляшці зажадали другої — на кошт мого лікування; потім третьої, четвертої, і все на кошт мого лікування. І при кожній пляшці чоловік повторював свій попередній вигук: «Якого дідька їй було стояти на дверях?»