— Ваші речі якнайкраще свідчать про ваших батьків, бо перша наука, одержана в дитинстві, ніколи не забувається. Ви виявляєте таке досконале проникнення в таємниці Божої ласки, наче б усе життя прожили в манастирі Франціска Сальського. Чи не були ви квієтистом?*
— Цього вже не пригадую.
Зайве було б говорити, що наші побожниці намагалися, скільки могли, виявити в розмові свій розум, чар і спокусливу грацію. Побіжно мова зайшла і в ділянку пристрастей, і мадмуазель Дюкенуа (таке було її справжнє прізвище) висловила думку, що з усіх пристрастей небезпечна лише одна. Маркіз був тієї самої думки. Між шостою і сьомою годиною обидві жінки зібралися додому, і жодними силами не можна було затримати їх довше. Мадам де Ляпоммре була згодна з мадам Дюкенуа, що обов'язок треба ставити над усе, якщо не хочеш, щоб тебе щодня мучила совість. Так вони й пішли, на превеликий жаль маркіза, який лишився з мадам де Ляпоммре.
Мадам де Ляпоммре: Скажіть, маркізе, чи не дурна я? Знайдіть у Парижі іншу жінку, що так само зробила б, як я?
Маркіз (ставши перед нею на коліна): Визнаю, що нема в світі рівної вам. Добротою своєю ви засоромили мене: бо справді немає другої такої подруги на всій землі.
Мадам де Ляпоммре: Але чи ви певні, що й завжди моє сьогоднішнє діло цінуватимете так, як тепер?
Маркіз: Я був би невдячною твариною, якби будь-коли подумав інакше.
Мадам де Ляпоммре: Тепер перейдім до іншого. Як ваше серце?
Маркіз: Чи мушу бути щирим до кінця? Або я здобуду цю дівчину, або загину.
Мадам де Ляпоммре: Немає сумніву, що ви її здобудете, треба тільки знати — як.
Маркіз: Побачимо.
Мадам де Ляпоммре: Маркізе, маркізе, я знаю вас, знаю й тих жінок: я бачу, чим це кінчиться.
Щось із два місяці маркіз не появлявся в мадам де Ляпоммре. І ось що він робив протягом цього часу. Він познайомився з духавником матері й дочки. Це був друг молодого абата, про якого я вам оповідала. Цей священик, лукаво виставивши на показ усі труднощі, якими він мав би перегородити дорогу до здійснення нечесної інтриги, продав так дорого, як міг, своє святе духовницьке діло і погодився на все, що вимагав від нього маркіз.
Перше підступне діло, яке зробив цей Божий чоловік, було в тому, щоб позбавити обох жінок прихильности настоятеля церкви і переконати його, що їм протегує мадам де Ляпоммре і вони вже не потребують допомоги від церкви, яку ліпше віддати тим, що далеко бідніші від них. Мета його була така, щоб притиснути їх на більшу податливість.
Далі, при сповіді він намагався посіяти незгоду між матір'ю й дочкою. Чувши, для прикладу, нарікання матері на дочку, він перебільшував вади останньої, щоб посилити невдоволення матері. Коли ж дочка нарікала на матір, він натякав їй, що влада батька й матері над дітьми має свої межі, і коли материні надокучання досягли б певної межі, можливо, що навіть можна було б звільнитися від її тиранічної влади. Замість покути, він велів знову прийти на сповідь.
Іншим разом він повів мову про її вроду, але обережно й дуже вправно. Мовляв, це найнебезпечшший подарунок, яким Бог може обдарувати жінку; далі про враження, яке вона справила на одного поважного чоловіка, імени якого він не називатиме, але їй самій не важко вгадати, про кого мова. Потім перейшов до теми про безмежне милосердя Боже і його вибачливість до людських слабостей, які в певних обставинах уводять у гріхи; до слабостей натури людської, від яких кожен знаходить рятунох у покаянні; говорив про непогамованість і загальну поширеність певних нахилів, від яких не вільні навіть найсвятіші люди. Потім він запитав, чи не тривожать її певні бажання, чи не виявляється її темперамент у своєрідних снах, чи не хвилює її присутність чоловіків. Нарешті, він зійшов на питання, чи мусить жінка піддатися, чи, навпаки, протистояти чоловікові, опанованому пристрастю, і довести до того, щоб він помер, приречений на вічні муки, хоч і за нього Ісус Христос пролив свою кров, — питання, яке він лишив без виразної відповіді. На закінчення він глибоко зідхнув, звівши очі до неба, і почав молитву за спокій смятенних душ... Дівчина вислухувала його, а її мати й мадам де Ляпоммре, яким вона докладно переказувала слова духовника, підказували їй, що вона має казати далі духовникові, щоб підбадьорити його на сміливіші намовляння.
Жак: Ваша мадам де Ляпоммре лиха жінка.
Пан: Добре тобі говорити, Жаку. Але звідки походить її лиха вдача? Від маркіза Дезарсі. Якби він лишився таким, як присягався, яким і мусів бути, чи ти знайшов би якісь вади у вдачі мадам де Ляпоммре? Як вирушимо в дорогу, можеш обвинувачувати її, а я беруся захищати. Щодо священика, того мерзотника й спокусника, то його боронити не буду; кажи, що хочеш.