— Я сказав — геть звідсіля! Либонь чули мене?
Нарешті, він схилився й стусонув її з усієї сили, але, побачивши, що вона непритомна і ледве жива, узяв її за поперек і поклав на канапу. Його погляд, що мінився то гнівом, то співчуттям, зупинився на ній на якусь мить. Тоді він подзвонив. Увійшли слуги; покликали покоївок, яким він наказав:
— Візьміть вашу пані, їй погано; перенесіть до її кімнати й доглядайте її.
По короткому часі він потайки послав дізнатися, як їй тепер. Йому відповіли, що вона очуняла від першої непритомности, але нові напади втрати свідомости повторюються так часто й несподівано, що не можна знати, чим це скінчиться. Годину чи дві пізніше він знову потайки послав дізнатися, в якому вона стані. Йому відповіли, що вона важко дише і здригається від нападів сильної гикавки, яку чути аж на подвір'ї. За третім разом, це було вже під ранок, йому донесли, що вона багато плакала, але гикавка заспокоїлася, і вона, здається, заснула.
Наступного дня маркіз наказав запрягти коней і зник на два тижні, так що ніхто й не знав, що з ним сталося. Одначе, перед своїм від'їздом він розпорядився, щоб мати й дочка були забезпечені всім, що їм потрібне, і наказав службі виконувати всі накази пані, як його власні.
Протягом усього цього часу обидві жінки трималися нерозлучно разом, хоч майже не розмовляли. Дочка безнастанно схлипувала або раптом починала кричати, рвала на собі волосся, ламала руки, а мати не насмілювалася наблизитися до неї, щоб її потішити. Обличчя дочки відбивало безнадійний розпач, а мати наче б закам'яніла. Дочка двадцять разів повторювала матері одне й те саме:
— Мамо, ходімо звідси, рятуймося.
Мати ж не згоджувалася, кожного разу відповідаючи:
— Ні, моя доню, мусімо лишитися; побачимо, що з цього вийде; я бачу, що цей чоловік нас не повбиває.
— О, Боже, ліпше б уже він зробив це, — відповідала дочка.
— Ліпше було б, якби ти мовчала, замість говорити такі дурниці, — казала їй на це мати.
Повернувшися додому, маркіз замкнувся в своєму кабінеті і написав два листи, один своїй жінці, другий тещі. Ця остання того ж самого дня вибралася і подалася до манастиря Кармеліток сусіднього міста, де вона й померла кілька днів тому. Її дочка одяглася і непевним кроком пішла до кабінету свого чоловіка, видно, виконуючи його бажання. При самих дверях вона впала на коліна.
— Підведіться, — сказав їй маркіз...
Замість підвестися, вона попростувала до нього на колінах, тремтячи всім тілом. Волосся на ній було розпатлане, тіло трохи нахилене вперед, руки простягнені до маркіза; при трохи закиненій назад голові вона не зводила погляду з очей маркіза. Обличчя ж її було залите сльозами.
— Мені здається, — мовила вона, зідхаючи за кожним словом, — що ваше серце, стрясене справедливим обуренням, дещо відійшло, і з часом, можливо, ви простите мене. Але, ради Бога, пане, не поспішайте мене прощати. Часто буває, що з чесних дівчат виходять нечесні жінки; можливо, що зо мною станеться протилежне. Я ще не гідна того, щоб ви наближалися до мене; почекайте, не позбавляйте лише мене надії на прощення. Тримайте мене на віддалі від себе; ви побачите мою поведінку і зробите свої висновки. Я буду без міри, без кінця щаслива, коли бодай коли-не-коли покличете мене до себе. Покажіть мені темний куток у вашому домі, де я могла б жити, і я, не ремствуючи, не виходитиму з нього. Ах, якби я могла зняти з себе ім'я й титул, які змушено мене здобути підступом, і потім умерти, знаючи, що це заспокоїть вас! Через слабість і спокусу, під чужим тиском і загрозами я здалася на підмову вчинити недобре діло; але не думайте, пане, що я погана: не така я, бо, як самі бачите, не вагалася з'явитися перед вами на ваш поклик і насмілююся тепер піднести на вас свої очі й говорити з вами. Ах, якби ви могли читати в глибині мого серця, щоб бачити, яка не властиві мені всі мої попередні вади, які чужі мені звичаї таких, як я! Розпусту накинено мені, але вона не тримається мене. Я знаю себе і маю право думати, що у згоді з моїм смаком, з моїми почуттями й характером я народилася гідною чести бути вашою дружиною. О, якби було в моїй волі побачитися з вами, сказати одне слово, я певна, що в мене вистачило б сміли-вости викрити змову проти вас. Пане, робіть зо мною, що хочете; покличте слуг, хай зірвуть з мене одяг і вночі викинуть на вулицю: я на все згодна. Я покірно прийму кожне ваше рішення. Глухе село чи похмурий манастир можуть назавжди заховати мене від ваших очей. Наказуйте — і я піду. Ваше щастя не втрачене безнадійно, ви можете мене забути...
— Підведіться, — тихо сказав їй маркіз. — Я простив вас. Навіть ображаючи вас, я шанував у вашій особі свою дружину. Я не сказав жодного слова, що могло б її принизити. Якби ж таке й трапилося, то я щиро шкодую і свято обіцяю їй, що вона ніколи не почує від мене найменшого слова, яке її образило б, якщо й вона пам'ятатиме, що вона ніколи не може зробити свого чоловіка нещасним, не бувши рівночасно сама нещасною. Будьте чесні, будьте щасливі і робіть так, щоб і я був щасливий. Підведіться, прошу вас, моя дружино, підведіться й обійміть мене, підведіться, бо вам там не місце бути. Підведіться, мадам Дезарсі...