Жак: Якраз саме тому я й не люблю оповідань, за винятком хіба тих випадків, коли я оповідаю сам.
Пан: Ти любиш ліпше погано говорити, ніж мовчати.
Жак: Це правда.
Пан: А я волію ліпше слухати, як погано оповідають, ніж нічого не слухати.
Жак: І це обом нам виходить на добре.
Я не знаю, чому в господині, Жака і його пана не вистачило розуму, щоб знайти бодай один раз щось таке, що промовляло б на користь мадмуазель Дюкенуа. Чи цій дівчині бодай щонебудь було зрозуміле в інтриґах мадам де Ляпоммре до того часу, як усе відкрилося? Чи не радніша б вона була сама прийняти маркізові подарунки, ніж його руку, і стати його коханкою, а не дружиною? Чи не була вона під безнастанними загрозами й деспотизмом маркізи? Чи можна її ганити за її страшну відразу до попереднього розпусного життя? А коли вже вона заслуговує високої похвали за це, то чи можна вимагати від неї більшої делікатности й сумлін-ности у виборі засобів визволитися з того стану?
А як ти, читачу, гадаєш, що апологія мадам де Ляпоммре була б справою, далеко важчою? І тому ти, можливо, волів би здатися на те, що про неї скажуть Жак і його пан? Але вони мають ще стільки розмов про багато цікавіші речі, що до цієї теми напевно не повернуться. Тому дозволь мені трохи поміркувати про це самому.
Саме лише ім'я мадам де Ляпоммре викликає в тебе обурення, і ти почнеш відразу вигукувати: «Ах, страшна жінка! Ах, лицемірка! Ах, негідниця!» Але пощо вигуки, до чого гнів, чому таке упередження. Поміркуймо ліпше, що до чого. Щодня діються багато чорніші речі, недотепно роблені. Ти можеш ненавидіти, можеш боятися мадам де Ляпоммре, але не будеш її зневажати. Її помста жорстока, але не продиктована корисними мотивами. Тобі не сказали про те, що вона кинула в обличчя маркізові коштовний діямант, який він їй подарував; а вона це зробила: я знаю з зовсім певних джерел, їй не йшлося про те, щоб збільшити свої багатства чи здобути ще один почесний титул. Отож, якби ця дама щось таке вчинила, щоб виєднати для свого чоловіка винагороду за службу; якби вона віддалася міністрові чи навіть його першому секретареві за орден для чоловіка чи ранґу полковника; якби вона віддалася управителеві казенних маєтків, щоб здобути прибуткове абатство, — це здалося б тобі в порядку речей, і ти виправдав би засоби метою. Коли ж вона помстилася за зраду, ти обурюєшся проти неї, замість зрозуміти, що її гнів відштовхує тебе тільки тому, що ти сам не здібний на такий гнів, бо не кладеш майже ніякої ваги на жіночу чесноту. Чи ти подумав бодай трохи про те, чим офірувала мадам де Ляпоммре маркізові? Не говоритиму вже про те, що її гаманець був відкритий для нього при кожній оказії, що багато років підряд він жив у її домі і харчувався лише при її столі, бо ти на це лише несхвально похитаєш головою; але вона потурала всім його фантазіям, усім витівкам; щоб йому подобатися, вона змінила триб свого життя. Вона користувалася найвищою повагою у великому світі, завдяки доброму звичаю, в якому жила, а заради нього мусіла знизитися до загального рівня. Коли вона здалася на клятви маркіза Дезарсі, усі почали говорити про неї: «Нарешті, ця бездоганна мадам де Ляпоммре зробила таки те, що й кожна з нас...» Вона почала помічати навколо себе іронічні посмішки, чула двозначні дотепи і часто мусіла червоніти й опускати очі; мусіла випити до дна гірку чашу, приготовану для тих жінок, чиє впорядковане життя довгий час кололо очі тим, що жили навколо неї в розпусті; вона витримала скандальний розголос як помсту, яку кладуть на тих, що стають жертвою нерозважного вчинку, тримавшися перед тим чесної поведінки. Вона була горда і воліла б умерти з розпуки, ніж вийти в світ зі славою тієї, що пустилася берега і залишена коханцем. Вона наближалася того віку, коли втрату коханця вже не можна компенсувати. При її характері все це засуджувало її на нудьгування й самоту. Мужчина уб'є іншого за образливий жест чи обман; а чесній, зведеній і ославленій жінці не вільно кинути зрадника в обійми куртизанки? Ах, читачу, ти щедрий на похвали і суворий у своїх осудах. Але, скажеш ти мені, ти закидаєш маркізі не так саму помсту, як спосіб її здійснення; ти не схвалюєш гніву, який триває так довго, це плетиво підступу, обману, яке розтягається на цілий рік. Я й сам його не схвалюю, як і Жак, його пан і господиня. Ти прощаєш все вчинене в першому пориві, а я тобі скажу на це: якщо в інших перший порив триває коротко, то в мадам де Ляпоммре і в жінок її характеру він довготривалий. Їх душа часом застигає на все життя в тому стані, в якому вона опиняється у першу мить образи. І я не бачу в цьому нічого надзвичайного, нічого несправедливого. У цій історії я бачу лише зраду, не зовсім звичайну; і я категорично схвалив би закон, який кожного, хто спокушає й залишає чесну жінку, засуджував би на одруження з куртизанкою: який чоловік, така й жінка.