— Всією душею.
— Отже деколи співчуваєш й іншим, крім себе самого?
— Я співчуваю тому чи тій, хто, бачу, ламає собі руки, рве на собі волосся й стогне, бо знаю з досвіду, що цього не роблять, не страждаючи; але що стосується самого болю породіллі як такого, у мене нема співчуття, бо я не знаю, який він, дякувати Богові! Але повертаючись до болю, який ми знаємо обидва, до історії з моїм коліном, болю, який, завдяки вашому паданню, став і вашим...
Пан: Ні, Жаку. До історії твоїх любовних пригод, яка стала й моєю завдяки пережитому болеві.
Жак: Отже, мене перев'язали, біль трохи заспокоївся, хірург пішов, а мої господарі лягли спати. Їх кімната була відгороджена від моєї лише нещільно пригнаними дошками обклеєними грубим папером, на який подекуди поналіплювано кольорові малюнки. Я не спав і чув, як жінка говорила чоловікові:
— Облиш мене, мені не до жартів. Бідний неборака, що вмирає перед нашими дверима!
— Жінко, про все це розкажеш мені потім.
— Ні, цього не буде. Як не відчепишся, я встану. Мені зовсім це не в думці, коли моє серце болить.
— О, як ти вже хочеш, щоб так тебе просили, то сама й ошукаєшся.
— Я не хочу, щоб мене просили, але ти часом буваєш жорстокий!.. Це... це... це як...
По досить короткій павзі чоловік знову заговорив, кажучи:
— Дивись, жінко, мусиш же ти погодитися, що через своє недоречне співчуття ти завела нас у такий клопіт, з якого майже неможливо виплутатися. Цей рік важкий; ледве здолаємо звести кінці з кінцями в своїх потребах і в потребах наших дітей. Збіжжя дороге, виноград не вродив! Якби ще була яка робота, але багачі скорочують свої видатки, а бідним людям немає заробітку; щоб дістати один день праці, треба втратити чотири. Ніхто не платить, що з нього належить; вірителі до розпачу невблаганні: і в такий час ти приймаєш якогось невідомого, чужинця, який лишатиметься тут стільки, скільки Богові захочеться; та ще платити хірургові, який не поспішатиме його лікувати, бо хірурги умисне продовжують хвороби, скільки їм хочеться. Він не має п'ятака в кишені, а нам подвоїть, потроїть видатки. Скажи, жінко, як ти позбудешся цієї людини? Говори ж, жінко, скажи мені, як думаєш робити?
— Хіба можна з тобою говорити?
— Ти кажеш, що я роздратований, що лаюся. Хто не був би роздратований, хто не лаявся б? Було трохи вина в погребі — Бог знає, як довго воно втримається! Лікарі за вчорашній вечір випили більше, ніж ми з дітьми випили б за тиждень. А хірург, який не прийде задурно, як ти думаєш, хто йому заплатить?
— Отож, ти так гарно говориш, що ми в нужді, і робиш мені дитину, наче б ми не мали їх уже досить.
— О, та ні ж бо!
— О, так; я певна, що завагітнію!
— Ти це говориш кожного разу.
— І кожного разу це правда, коли після того мені свербить вухо, а зараз я чую, що свербить, як ніколи.
— Твоє вухо не знає, що каже.
— Не доторкайся до мене! Дай спокій моєму вухові! Відчепися, чоловіче, чи ти здурів? Сам собі біди шукаєш.
— Ні, ні, я вже чекаю від святойванівської ночі.
— Ти робитимеш так довго, поки... а потім, за місяць будеш нарікати, що я винна.
— Ні, ні.
— А за дев'ять місяців буде ще гірше.
— Ні, ні.
— Скажеш, що сам так захотів?
— Так, так.
— Затямиш собі це? І не казатимеш так, як кожного разу було?
— Так, так.
А потім, при цих ні, ні і так, так, — той чоловік, обурений на свою жінку, що не встояла проти співчуття до людського горя...
Пан: Саме так я й думав.
Жак: Певно, що цей чоловік не був дуже послідовний; але він був молодий, а його жінка гарна. Ніколи не роблять стільки дітей, як у час скрути.
Пан: Ніхто не збільшує так населення, як голота.
Жак: Ще одна дитина їм нічого не важить, прогодуються з чужої ласки. А потім, це ж єдина втіха, яка нічого не коштує; вони безкоштовно втішаються вночі від денних клопотів... А при тому міркування того чоловіка зовсім слушні. Думаючи сам собі так, я раптом відчув страшний біль у коліні і заволав: «Ох, коліно!» А чоловік скрикнув: «Ох, жінко!..» А жінка скрикнула: «Ох, чоловіче мій! але... той чоловік, що там!»
— Та й що, той чоловік?
— Він міг нас почути.
— То й хай слухає.
— Завтра я не зможу глянути йому в очі.
— Та й чому? Чи ти мені не жінка? Чи я тобі не чоловік? Чи не має чоловік жінки? Чи не має жінка чоловіка?
— Ох, ох!
— Що тобі знову?
— Моє вухо!..
— І що з твоїм вухом?
— Гірше, ніж будь-коли.
— Спи, воно пройде.
— Я не можу. Ой, вухо! Ой, вухо!
— Вухо, вухо, говорила-балакала...
Не скажу вам, що там було між ними; але жінка, повторивши кілька разів притишено-уривчастим голосом «вухо», «вухо», закінчила белькотанням окремих складів — «ву... хо...», «ву... хо...»; і в тиші, яка по тому запала, я усвідомив собі, що сверблячка в її вусі тим чи тим робом заспокоїлася, байдуже яким, а мені це справило приємність. Не кажучи вже про неї!