Пан: Це було напередодні дня її народження, а я зовсім не мав грошей. Кавалер Сент-Уен, мій близький друг, ніколи не знав труднощів.
— Ти не маєш трошей? — запитав він мене.
— Так, не маю.
— Добре, тоді не лишається нічого іншого, як їх здобути.
— І ти знаєш, як це зробити?
— Поза сумнівом.
Він одягнувся, ми вийшли, і він повів мене безліччю далеких завулків до якогось темного маленького дому, у якому вузькими, брудними сходами ми зійшли на третій поверх, і я вступив до досить просторої, але дивно умебльованої кімнати. Там, попри всячину іншу, стояли вряд три комоди, усі три різної форми; за тією, що посередині, висіло дзеркало з надбудовою зверху, зависокою для цієї кімнати, так що дзеркало на доброї півстопи зникало за комодою. На комодах лежав різноманітний товар і дві дошки до триктраку; попід стінами кімнати стояли фотелі, досить гарні, але жодних двох не було однакових; у ногах ліжка без запон стояла пишна кушетка. Перед одним з вікон висіла клітка без птахи, але цілком нова; при іншому вікні на держаку мітли висіла люстра, а обидва кінці держака лежали на спинках двох незугарних плетених стільців. А поза тим з усіх боків картини, одні висіли на стінах, інші були поскладані стосами на підлозі.
Жак: Від цього на верству довкола тхне шкуродером.
Пан: Ти відгадав. Кавалер і пан Лебрен (так називався наш лихвар і перекушцик старого мотлоху) кинулися один одному в обійми:
— Це ви, кавалере?
— А так, я, мій дорогий Лебрене.
— Але де ж ви запропастилися? Я не бачив вас уже цілу вічність. Погані часи настали, чи не так?
— Дуже погані, мій дорогий Лебрене. Але зараз не про це йдеться; ось послухайте, маю вам сказати слово...
Я сів. Кавалер і Лебрен віддалилися на розмову в кінець кімнати. З їхньої розмови я можу переказати тобі лише кілька слів, які мені вдалося схопити...
— Він порядний?
— Дуже.
— Повнолітній?
—Давно повнолітній.
— Син?
— Син.
— Чи ви знаєте, що наші останні дві справи?..
— Говоріть тихше.
— А як батько?
— Багатий.
— Старий?
— І хирний.
Тоді Лебрен на повний голос:
— Повірте, пане кавалере, я не хочу більше ні в що втручатися, бо завжди таке приводить до прикрих наслідків. Розумію, що це ваш друг! Пан, з усього видно, має вигляд порядної людини, але...
— Дорогий Лебрене!
— Я не маю грошей.
— Але ви маєте знайомства!
— Але це переважно жеброта, раклюги. Пане кавалере, хіба вам ще не остогидло переходити через ці брудні руки?
— Нужда не визнає законів.
— Нужда, що вас притискає, — приємна нужда, потреба на партію в очко чи на зустріч з гарними дівчатами.
— Дорогий друже!..
— Я ваш друг, як завжди, і слабий, як дитина; до того ж ви... здолаєте найзатятішого зламати свою присягу. Ходімте вже, подзвоните, щоб я знав, чи дома Фуржо... Ні, не дзвоніть, Фуржо поведе вас до Мерваля.
— Чому не ви самі?
— Я? Я присягнувся, що той огидний Мерваль ніколи не буде працювати ні для мене, ні для моїх друзів. Ви мусите взяти на себе відповідальність за пана, який, можливо, а то й напевно порядна людина; я відповідатиму за вас перед Фуржо, а Фуржо має відповідати за мене перед Мервалем...
Тим часом увійшла покоївка й запитала:
—Іти мені до Фуржо?
Лебрен відповів покоївці:
— Ні, нема потреби йти ні до кого... Пане кавалере, я не можу, категорично не можу.
Кавалер кинувся обнімати його й цілувати:
— Мій дорогий Лебрене, дорогий друже!..
Я наблизився до них і приєднався з благанням до кавалера:
— Пане Лебрене, мій дорогий пане!..
Лебрен не встояв проти наших переконань.
Покоївка, що потішалася з цієї кумедії, вийшла і за одну мить уже повернулася з маленьким кульгавим чоловічком, одягненим у чорне, з паличкою в руці. Це був заїка з поморщеним обличчям, але живими очима. Кавалер обернувся до нього, мовлячи:
— Мерщій, пане Матьє Фуржо, нам дорога кожна мить, ведіть нас швидше...
Фуржо, роблячи вигляд, ніби він зовсім його не чує, почав розв'язувати маленький замшовий гаманець. Кавалер кинувся до Фуржо:
— Ви глузуєте з нас, це наша справа...
Я наблизився до них, витягнув срібняка з кишені й тицьнув його в руку кавалера, який віддав його покоївці, погладивши їй підборіддя. Тим часом Лебрен говорив до Фуржо: