Жак: А бачите, мій пане, Жак має добрий нюх!
Пан: Кавалер додав:
— Протягом двох тижнів! Досить короткий термін. Ви любите її, вона любить вас: що буде за два тижні?
Я відповів кавалерові коротко, що припиню відвідини.
— Ви припините відвідини! Значить, ви її не любите?
— Я люблю її, дуже люблю. Але в мене є родичі, становище, ім'я, певні вимоги до життя, і я ніколи не зважуся усе це занапастити в крамниці якоїсь міщаночки.
— Так я маю їм і переказати?
— Як собі хочеш. Але, кавалере, мене дивує така несподівана й вразлива делікатність цих людей. Вони дозволяли своїй дочці приймати від мене подарунки; щонайменше двадцять разів залишали мене насамоті з нею; вона бігає на балі, на всякі зборища, на вистави; дозволяє собі прогулянки у місті й за містом з першим-ліпшим, хто може запропонувати їй пристойний екіпаж; вони спокійно сплять, коли в неї бавляться музикою й іншими розвагами; ти буваєш у їх домі, коли тобі заманеться; і, між нами кажучи, кавалере, коли дозволено тобі бувати в якомусь домі, то так само може бути дозволено й іншому. Про їх дочку йде недобра слава. Я не вірив, але й не заперечував того, що про неї говорять; але ти погодишся, що ці батьки мали б подумати раніше про те, щоб боронити добре ім'я своєї дитини. Хочеш, щоб я був щирий з тобою? Вони дивляться на мене, як на придурка, який дозволятиме водити себе за ніс, аж поки його не доведуть до ніг панотця їхньої парафії. Але вони помилилися. Як на мій смак, панна Аґата чарівна істота, і я потеряв голову: про це, я гадаю, може свідчити й те, що я зробив заради неї такі страшні видатки. Я не відмовляюся так продовжувати й далі, але при тій лише умові, як матиму певність, що на майбутнє вона буде дещо менше сувора до мене.
У мої пляни зовсім не входить без кінця тратити час, лежачи їй у ногах, розкидатися своїм маєтком і зідханнями, для яких я міг би знайти краще застосування в іншому місці. Ці останні слова перекажи панні Аґаті, а все, що я сказав перед тим, її батькам... Треба або розірвати наші стосунки, або зробити так, щоб я був допущений у їх дім на інших умовах і щоб панна Аґата поставилася до мене дещо ліпше, ніж це вона робила досі. Коли ви мене з нею знайомили, визнайте це, кавалере, ви переконували мене, що все піде легко, а виявилося зовсім інакше. Кавалере, ви мене трохи ошукали.
Кавалер: Слово чести, якщо я кого трохи й ошукав, то насамперед себе самого. Який дідько міг припускати, що за такою легковажною зовнішністю, веселим і вільним тоном цієї молодої шалениці криється маленький дракон цнотливости?
Жак: Хай мене нечистий ухопить, пане, але нарешті ви заговорили по-справжньому! Бодай раз у житті вам вистачило мужности!
Пан: Бувають такі дні. А мені ще не відійшли від серця пригоди з лихварями, переховування в Сен-Жан-де-Лятран від панни Брідуа, а понад усе — неприступність панни Аґати. Я вже не хотів, щоб мене й далі водили на налигачі.
Жак: А що ви робили далі, після цієї мужньої промови, зверненої до вашого дорогого друга, кавалера Сент-Уен?
Пан: Я дотримав слова й припинив свої відвідини.
Жак: Bravo, bravo, mio саго maestro!*
Пан: Так проминуло два тижні, протягом яких я не чув би жодного слова про них, якби не те, що кавалер сумлінно оповідав мені про враження, яке справила моя відсутність у домі тієї родини, та й підбадьорював мене твердо триматися далі.
— Вони починають дивуватися, — казав він мені, — обмінюються багатозначними поглядами, починають говорити, питаючи себе про причину, яка могла викликати невдоволення з твого боку. Паннунця ж тримається з гонором; вона говорить з удаваною байдужістю, через яку чути, що вона до болю вражена: «Щось не видно того пана; складається враження, ніби він не хоче нас бачити; щасти Боже, це його справа...» Потім робить одну піруету, щось мугикає чи йде до вікна, а повертається — і в неї червоні очі. Тут уже всі бачать, що вона плакала.
— Що вона плакала!
— Врешті вона сідає, бере в руки роботу, ніби хоче працювати, але робота валиться їй з рук. Заходить розмова — вона мовчить; пробують її розважити, а вона гнівається; пропонують їй розвагу, прогулянку, виставу: вона погоджується, і коли вже все готове, раптом їй захочеться чогось іншого, чого знову за мить перехочеться... Отакої, я бачу, що ти вже й зажурився! Більше не скажу тобі ні слова.
— Але, кавалере, ви гадаєте все ж, що якби я знову повернувся до них...
— Я гадаю, що ти був би дурнем. Треба міцно триматися, треба мати мужність. Якби ти повернувся, не бувши запрошений ними, ти загинув би. Цих людців треба провчити.