Жак (сказавши сам собі крізь зуби: «Я ще тобі віддячу за цей клятий портрет», додав): Ви до безтями були закохані в цю жінку?
Пан: Напевно таке зо мною сталося б, але мене випередив Деґлян. Деґлян закохався в неї...
Жак: Пане, чи історія його плястра і його любовних пригод так тісно пов'язані між собою, що їх не можна відокремити одну від одної?
Пан: Їх можна відокремити. Плястер — це лише окремий епізод, а вся історія є докладним описом усього, що сталося під час їх кохання.
Жак: І сталося багато всячини?
Пан: Багато.
Жак: У такому випадкові, як ви будете оповідати про них так само докладно, як малювали портрет героїні, ми не рушимо звідси до Зеленої неділі, і буде по всьому з історією вашого й мого кохання.
Пан: Отакої, Жаку, сам же ти мене збив на цю бічну стежку... Може, ти бачив у Деґляна малого хлопця?
Жак: Злого, затятого, безсоромного і хирлявого? Так, я його бачив.
Пан: Це нешлюбний син Деґляна й чарівної вдови.
Жак: З цією дитиною він матиме багато клопоту. Це єдина дитина, що є достатньою підставою на те, щоб з нього вийшов негідник. Він знає, що буде багатий: ще одна підстава, щоб бути негідником.
Пан: А що він хирлявий, його нічому не вчать, з ним панькаються, ні в чому йому не відмовляють. Це третя достатня підстава, щоб з нього вийшов негідник.
Жак: Якось уночі він зчинив несвітський галас. Сполошився весь дім; збіглися до нього. А він зажадав, щоб збудили його батька.
— Батько спить.
— Байдуже; я хочу, щоб його збудили, я так хочу, я так хочу...
— Він хворий.
— Мені байдуже; я так хочу, щоб його збудили, я так хочу, я так хочу...
Збудили Деґляна; він накинув на себе шляфрок і пішов до малого.
— Ну що ж, мій маленький, я прийшов..Чого ти хочеш?
— Я хочу, щоб вони прийшли сюди.
— Хто?
— Усі, що живуть у замку.
Скликали всіх: панів, слуг, гостей, дармоїдів, Жанну, Денізу, мене з моїм хворим коліном — усіх, за винятком старої немічної ключарки, якій зі співчуття дозволили доживати віку в малій хатині, що стоїть на віддалі якого чверть льє від замка. Він зажадав, щоб покликали й її.
— Але, дитино, тепер глупа ніч.
— Я так хочу, я так хочу.
— Ти ж знаєш, як далеко вона живе.
— Я так хочу, я так хочу.
— Що вона стара і їй важко ходити.
— Я так хочу, я так хочу.
Мусіли притягнути бідну ключарку; довелося її нести, бо вона не здолала б пришкандибати. Коли ми всі зібралися, він зажадав, щоб його підвели й одягнули. Його підвели з ліжка й одягнули. Тоді він зажадав, щоб усі ми перейшли до великого сальону, а його посадили у великому батьковому фотелі посередині. Зробили, як він бажав. Тоді йому захотілося, щоб ми побралися за руки й танцювали колом навколо нього, і всі ми, взявшися за руки, пішли колом. Але найнеймовірніше було далі...
Пан: Я сподіваюся, що ти змилуєшся надо мною щодо решти.
Жак: Ні, ні, пане, ви почуєте решту... Гадаєте, що ви могли безкарно намалювати мені портрет його матері на чотири лікті довжиною?
Пан: Жаку, я тебе зіпсував...
Жак: Тим гірше для вас.
Пан: Тобі у печінках сидить довгий і нудний портрет удови; але ти, я гадаю, добре відплатив мені за нудний портрет довгою й нудною історією примх її сина.
Жак: Якщо ви в цьому переконані, тоді продовжуйте історію його батька. Але жодного портрета більше, мій пане, бо я смертельно ненавиджу портрети.
Пан: Але скажи, за що ти так ненавидиш портрети?
Жак: За те, що вони так мало подібні на оригінал, що як трапиться потім зустрітися з цим остаіннім, його ніколи не впізнаєш. Оповідайте мені факти, точно переказуйте слова, і я відразу побачу, з якою людиною маю справу. Одне слово, один жест часом дозволяє мені зрозуміти багато більше, ніж пащекування цілого міста.