Тут лунають тривожні голоси:
— Король хоче зігнати свій гнів на Неккері… Але незабаром не від бажання, не від свавілля придворних залежатиме доля французького народу…
— А хто ж, як не Неккер, може зараз врятувати Францію, коли вона загрузла в боргах? Ні від кого не секрет, куди йдуть народні гроші. Варто тільки підрахувати, скільки коштує утримання улюблениць і фаворитів королеви, її покоївок, цирульників, кухарів… Недарма її прозвали «пані Дефіцит»! Дорого коштують народові її примхи!
— Куди йдуть народні гроші, кажете ви? А чи знаєте, що на самі лише свічки Марія-Антуанетта витрачає сто п'ятдесят сім тисяч франків на рік? І недогарки теж не пропадають! їх використовує для себе її улюблена камеристка, і тій вони дають п'ятдесят тисяч франків чистого прибутку на рік!
— А чули, королева наказала зміцнити гарнізон Бастілії. В льохи підвезли запаси пороху й зброї.
— Кажуть, що з бійниць Бастілії стирчать жерла гармат. І націлені вони на Сент-Антуанське передмістя.
— А куди ж ще їх спрямовувати? Адже стрілятимуть туди, де найбільше робочого люду!..
Поспішаючи висловитися, перебиваючи одне одного, виливають парижани своє обурення. І раптом тиша.
— Говорить Каміль Демулен!
Демулен скочив на лавочку, довкіл нього уже з'юрмилися люди: лавочники й стряпчі, купці, ремісники й робітники — кого тут тільки нема!
Довге волосся промовця торкає легкий вітерець, І воно розвівається навколо худорлявого обличчя з різко окресленим профілем і випнутими вилицями. Демулен одягнений у довгополий коричневий сюртук; на голові трикутний капелюх. Він говорить схвильовано, запально, захоплююче, хоча трохи заїкається. І його слова падають на сприятливий грунт — його слухають парижани, терпінню яких настав край, які більше не хочуть чекати.
— Громадяни, не можна витрачати жодної хвилини! — каже Демулен. — Звільнення Неккера — це сигнал, який попереджує патріотів, що проти них готується Варфоломіївська ніч. Знайте, сьогодні ввечері швейцарські й німецькі батальйони вийдуть з Марсового поля, щоб покінчити з народом, який уже не хоче приховувати свого незадоволення!
Щоб слухачі краще усвідомлювали почуте, Демулен якусь мить помовчав, потім заговорив з новою пристрастю:
— Нам залишається тільки одне — взятися за зброю, щоб захистити свої права. Та спочатку ми повинні встановити який-небудь розпізнавальний знак, ну хоч би кокарду. Вибирайте, який колір вам до вподоби?
— Вибирайте самі! — залунало звідусіль.
— Який би ви хотіли: блакитний чи зелений, колір надії?
— Зелений! Зелений! Колір надії! — гримнув хор голосів.
— Друзі, сигнал подано! — мовив далі Демулен. — Я бачу націлені на мене очі поліцейських та їхніх спостерігачів. Але живий в їхні руки я не дамся. Ось, дивіться! — Демулен витягнув з кишень два пістолети. — Беріть приклад з мене! До зброї!
Натовп завирував. Ніби у відповідь йому, зашелестіли, зашаруділи дерева, з яких сотні рук зривали зелене листя і робили з нього кокарди. На сюртук Демулена якась жінка причепила розетку із зеленої атласної стрічки. Ще мить, і не було в Пале-Роялі людини, не прикрашеної або зеленою розеткою, або гілкою, приколотою до капелюха чи до пояса.
— Озброюйтеся!
— Озброюйтеся!
І ось уже чується:
— На Бастілію!
— Зруйнувати Бастілію!
Заклик знищити ненависну фортецю — цей символ королівської сваволі й беззаконня — вже не вперше лунав у ці дні. Але мало хто з тих, хто готовий був взяти Бастілію хай і голіруч, чітко уявляв собі, що її знищення буде початком Великої французької революції.
У Пале-Роялі були нині адвокати й пекарі, торговці Центрального ринку й водоноси, вуличні рознощики й кравці, ремісники й студенти, лікарі й філософи. Усі вони знали одне: далі терпіти неможливо, сподіватися на милості короля пізно!
Поки наелектризований натовп слухав Демулена, в ратуші уже засідала нова міська влада — щойно організований Постійний комітет. Його утворили паризькі виборщики — представники третього стану всіх шістдесяти округів Парижа, на які недавно розділили столицю для зручності виборів до Генеральних штатів. На засіданні було вирішено створити народну міліцію для підтримання порядку в місті. Кожен округ мав вибрати по двісті громадян, відомих в своєму окрузі і здатних носити зброю. Так з дванадцяти тисяч парижан складеться міліція. Громадський спокій ніщо не повинно порушувати. Хай кожен, у кого є шабля, рушниця, пістолет, віднесе його у свій районний підрозділ комітету.
Нова влада розпорядилася:
«Хай ніхто не лягає спати цієї ночі! Хай в будинках і на вулицях до самого ранку горять вогні! Зрада найбільше боїться світла! Хай згине темрява!»