Національні збори засідають у Версалі, туди час від часу парижани посилають своїх гінців. Незважаючи на це, нова влада — Постійний комітет, як його називають, — повинна приймати важливі рішення саме тут на місці, і не гаючись.
Так виникає постанова призначити абата Лефевра відповідальним за збереження і розподіл пороху.
Завдання важке й небезпечне. Кілька разів цієї пам'ятної ночі абат був за два кроки від смерті. Якийсь зрадник, що так і залишився невідомий для історії, вистрілив із пістолета просто в абата й заховався в натовпі. На щастя, він схибив, але куля легко могла запалити порох. Можливо, саме на це й розраховував злочинець. Ще більша небезпека загрожувала складові і всім членам муніципалітету, що сиділи в залі, розташованому над складом, коли у льох зайшов якийсь п'яний із запаленою люлькою в зубах. Лефевр зрозумів, що сперечатися з п'яним дарма, а будь-яка спроба відняти в нього люльку силоміць може скінчитися пожежою і вибухом. Та абат не розгубився.
— За скільки продаси люльку? — звернувся він до несподіваного відвідувача.
— За п’ять су, — неслухняним язиком відповів той.
— Бери десять, давай люльку й забирайся геть! — Абат тицьнув йому монету в руку і спритно витяг у нього з рота люльку.
Так і цього разу було врятовано склад.
— На Бастілію!..
Хто перший кинув цей заклик, залишилося невідомим. Але в серці кожного, хто вийшов зараз на вулицю, він знайшов палкий відгук. А люди це були найрізноманітніші: городяни всіх професій, селяни, що прибули із сіл, солдати, офіцери, які приєдналися до народу, священики, навіть жінки.
У заклику «На Бастілію!» втілилося все обурення народу, всі його сподівання і надії на краще майбутнє, на те, що можна ще якось змінити це безпросвітне життя.
Самі не усвідомлюючи, що вони зараз учинять, майже беззбройні люди йшли на штурм Бастілії, щоб повалити ненависний гніт монархії, що віками тяжів над Францією.
Розділ двадцять шостий
ЕЖЕНІ ЛЕФЛЕР ВИХОДИТЬ НА ВУЛИЦЮ…
Заклик «На Бастілію!» почули й на вулиці Муфтар.
Як могло трапитися, що Ежені Лефлер, яка роками не виходила з кімнати, опинилася на вулиці? Всі знали Ежені в її кварталі. Як же вона прослизнула непоміченою, чому ніхто не зупинив її?
Пояснювалося це просто: парижани були такі схвильовані, що, здавалося, тільки й чекають на сигнал. І ось сигнал пролунав, люди полишили свої справи, кинулися на вулицю. І нікому не було діла до Співучої Сороки.
Коли крізь відчинене вікно до неї долинув з вулиці вигук: «Озброюйтеся!», вона не звернула на нього уваги й продовжувала розкладати на столі клаптики різнобарвного шовку. Та ось почувся вигук: «На Бастілію!», і від цього знайомого слова вона стрепенулася. Підійшовши до вікна, вона висунулася з нього, прислухалась.
Її не вразило ні те, що на вулиці незвичайно людно, ні те, що натовп невпинно зростає. Тепер люди йшли уже не тільки по тротуарах, а й бруківкою. З будинку, Де жила Ежені, теж вийшли кілька чоловік. Поміж ними Ежені упізнала тітоньку Мадлен.
Тривожно калатали дзвони спершу на кількох церквах. Поступово до них приєдналися геть усі. Їхній дзвін перетворився на могутній сполох. А голоси людей злилися в суцільний гул:
— На Бастілію!..
Слово це збудило в пам'яті Ежені заснулі спогади і в збуджених криках «На Бастілію!» їй вчулася якась невиразна надія.
Замислена, вона підійшла до шафи, перегорнула на поличці кілька косинок, уважно роздивилася їх і вибрала мережану, ошатну… Потім, теж не поспішаючи вийняла з вази квітку — рожеву гвоздику, — кокетливо встромила її в зачіску.
— Будь розумницею, Габі! — звернулася вона до сороки. Та нахилила голову набік, серйозно подивилася на господиню бусинками-очима і щось пропищала.
Ежені була схильна розуміти сороку так, як їй самій того бажалося.
— Ти не хочеш залишатися вдома, Габі? Ну що ж, залазь! — Ежені присіла на підлогу, і Габі звично злетіла їй на коліна.
Ежені взяла сороку на руки, як дитину, зійшла східцями й опинилася на вулиці.
Ледве не півдороги до Бастілії Ежені пройшла без перешкод. Але що далі, то важче ставало йти. Кілька разів її попереджали добрі люди:
— Повертайтеся додому, мадам! Там не місце жінці!..
Ежені була не єдиною жінкою в натовпі. Але інші супроводжували своїх чоловіків і синів або йшли групками. А Ежені йшла сама, ні з ким не розмовляючи, нікого не помічаючи.
Та й щось у її старомодному вбранні й поведінці відрізняло її від інших.
Звичайно вона боялася шуму, скупчення людей, коней, фіакрів. Вона звикла до самотності й цуралася людей. Одначе тут вона не відчувала страху. Навпаки, її мовби підганяла цікавість, їй хотілося побачити, що буде далі. І вона намагалася не відставати від інших. У кінці Сент-Антуанської вулиці просто перед її очима виросли вежі Бастілії. Ежені зупинилася серед щільного натовпу, що зібрався тут.