— Назад! Назад! — гукнув їй якийсь солдат, грубо схопивши за руку. — Далі йти не можна!
Простодушно всміхнувшись, Ежені прибрала театральну позу. Однією рукою ледь підняла спідницю, другою міцно притулила Габі до грудей і раптом заспівала свіжим, дзвінким голосом куплет, який колись давно наспівував їй коханий Фірмен:
Хоч минуло вже двадцять років відтоді, як померла маркіза Помпадур, куплет Ежені мав несподіваний успіх.
— Ну й вигадниця! Ну й пісенька! Ану заспівай ще, красуне!
Ежені не примусила себе просити двічі. Зашарівшись від задоволення, вона повторила свій номер ще запальніше й виразніше.
Намагаючись не відставати від інших, вона прискорювала ходу, а іноді й бігла. Було нестерпно жарко. Вийнявши мережану хустину, вона кокетливо обдмухнула нею своє розпашіле обличчя.
Ежені Лефлер було невтямки, що саме тут, неподалік від неї, розгортаються великі події 14 липня.
Розділ двадцять сьомий
14 ЛИПНЯ
Щось мало статися. Що саме, ніхто не знав. Та хіба можна всидіти дома? На вулицю! Швидше на вулицю, разом зі всіма! Чекали тільки сигналу. Чекали сигналу і Жак з Шарлем. У ніч на 14 липня вони домовилися не спати, чергувати у місті і не повертатися додому, поки вони можуть бути хоч чимось корисними для загальної справи.
Увечері, уже домовившись із Шарлем про зустріч, Жак зайшов попрощатися з Бабетою. Розмова, що відбулася між ними після смерті Біанкура, зблизила їх, і тепер Жаку здавалося неможливим не поділитися з Бабетою тим, що було зараз найважливішим для нього: він братиме участь в подіях, які ось-ось вибухнуть.
Бабета мила в кухні посуд. Жак зупинився на порозі й задивився на неї. Що б вона не робила, йому все подобалось у ній, кожен її порух. Довгими пальцями вона легенько торкалася чашок, змахувала рукою, витирала їх і ставила на поличку.
Він забув, що хотів їй сказати, певно, щось піднесене, що відповідало важливості тривожних днів. Замість цього мовив просто:
— Я хочу попрощатися з тобою, Бабето… Я іду на вулицю… Хтозна… — І поки вимовляв ці уривчасті слова, встиг подумати: «Якщо Бабета назве мене «братиком», значить, вона не любить мене».
Бабета поставила чашку на стіл.
— Будь обережний! Все може статися. У її синіх очах з'явилася тривога.
— Дай мені на щастя руку! — попросив Жак, а в самого серце схвильовано закалатало. Зараз вона скаже: «Братику!»
Та Бабета знову цього не сказала.
— Будь обережний, Жак… любий Жако!
Жак заволодів обома руками Бабети, уткнувся в її м'які долоні розпашілим обличчям.
Цієї миті зненацька з'явилася Віолета. Вона глузливо оглянула Жака й Бабету, що відсахнулися одне від одного, і промовила:
Що ти тут робиш, братику?
Вона навмисне вимовила слово «братику» тим співучим голосом і з тією інтонацією, як його вимовляла Бабета.
— Допомагаю Бабеті!
І Жак прожогом вискочив з кухні, зачепивши по дорозі кочергу й щипці для вугілля, що стояли під стіною. Позаду чувся веселий дівочий сміх. То сміялася не Бабета.
Друзі блукали містом, прислухаючись до тривожних церковних дзвонів. З вежі ратуші линули звуки сполоху.
Мало не на кожному кроці Жак і Шарль натрапляли на патрулі міської поліції. Постійний комітет утворив їх із заможних громадян. Але паризькій бідноті цього здавалося замало. І поряд із загонами міліції крокували загони людей з народу, одягнених хто як, озброєних чим попало: музейними рушницями, алебардами, шпагами, і ця вимушена строкатість не викликала ні в кого посмішки.
Напередодні з виборчого округу Кордальєрів, де найвпливовішими членами були Дантон і Каміль Демулен, повідомили всі пости, що в підвали Будинку інвалідів, який правив за арсенал, за розпорядженням королівського двору звезено багато рушниць.
І зранку численні юрби пішли до Будинку інвалідів. Переляканий комендант арсеналу Сомбрейль наказав вивести з ладу рушниці, знявши з них курки й шомполи. Але інваліди — гарнізон Будинку — не взяли на свою совість гріх проти революції і, вдаючи, що виконують наказ коменданта, за шість годин зіпсували тільки двадцять рушниць. Коли ж натовп оволодів Будинком інвалідів, то всі побачили, що рушниці накриті соломою.