— Дуже смішно, — образився він і зіскочив з ліжка.
Насправді ж було зовсім не смішно. Мені не подобалося все, що навіть окремо відбувається, а все вкупі (зустрічі зі смертю, той, що за дверима, та ще й мій нездоровий або ж надто здоровий сон) — просто лякало і дратувало. Лякало — бо такої небезпеки я, либонь, у житті своєму не відчувала, а дратувало, бо я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається (вибудувати бодай більш-менш логічний ланцюжок), тож і почати діяти.
Чомусь я прокинулася рано. Як на мене, то аж зарано. Навіть котяра спав, а він же вранці зазвичай голодний, як вовк.
На кухні бубонів радіоприймач. Часом, коли телевізор уже геть нічого не показує, спати ще не хочеться, а їсти не хочеться вже, Елвіс вмикає радіоприймача, сідає на підвіконні й розглядає бліді, майже ранкові зорі.
Елвіс, як і я, має погану звичку — не вимикати за собою прилади. Тому вранці я частенько слухаю радіо. Зазвичай недовго — відразу ж після нудних новин починається волання начебто відомих народних співаків (начебто відомих, начебто народних, начебто співаків), — і моє серце не витримує. Та сьогодні, перш ніж вимкнути буботілку, я почула щось незвичне: ведучий якоїсь програми закликав слухачів негайно подзвонити своїм матусям, сказати їм, що їх люблять, шанують і дякують їм. Ніби соціальна реклама — халтурний продукт, на якому хтось відмиває гроші, та на мене воно подіяло.
І я підняла слухавку.
Мама зраділа, почувши мене. Й одразу ж нагримала.
— Мамо, я тебе люблю, — знаскоку сказала я.
— Доцю… — почула я у слухавці матусину посмішку. А одразу ж потому — гримання. — Де тебе чорти носять?!
— Не носять…
(Якось я стріла одного чорта і переконалася: якби він мене хоч раз поносив, то навряд чи зараз я телефонувала би мамі, та й навряд чи телефонувала б узагалі… хоча все залежить від того, як ставиться до тебе чорт. З тим у мене, мабуть, просто не склалося, як то кажуть, не зрослося…)
Мама проігнорувала мої п’ять копійок, що я їх намагалася запхати у розмову, і гнула своє:
— Ти нормальна людина чи де?! Я тобі дзвоню постійно, хвилююся, хоч би раз слухавку підняла! У мене із кожним гудком серце кров’ю обливалося — ану ж бо сталося щось?!
— Та що зі мною станеться, ма?
— А що хочеш! Ти кажеш так, ніби я не знаю, як там у вас небезпечно! Казала ж тобі — лихий район…
(як це може бути лихим свій дім???)
— …не їдь туди! Не послухалася — от і начувайся!
(а чого мені начуватися, я так і не второпала).
— Нормальний район, — відказала я.
— Ага, звісно! Зовсім нормальний! Та там же маніяк на маніяку їздить і під кожним деревом по п’ять маніяків сидить! Ти про тих мерців у лісі чула?! Такі ж, як ти, були — мабуть, теж своїм мамам казали, що район безпечний!
(Не знаю, що вони там казали своїм мамам, але знаю точно, навіть певна — такими, як я, вони не були. Я чула про те, що пару днів тому на галявині в лісі знайшли кількох голих молодиків. Та чула я і про те, чого, мабуть, не чула матуся — у кожного з них у грудях стирчав осиковий пакіл. Не треба навіть використовувати метод дедукції, аби втямити, що на людей ці парубки перетворилися вже по смерті).
— Ну, розповідай, — мама раптом подобрішала, так у неї завше буває, — як ти? Як справи? Як котик?
— Все ОК, мамо, працюю, не хворію, котика годую щодня…
— Угу, не допросишся ніколи! — буркнув позаду Елвіс, який, виявляється, вже прокинувся та безсоромно підслуховував мою розмову.
— … Краще скажи: ти як?
— Нічого, доцю, нормально. Нещодавно застудилася, але вже все нормально. Ти ще там собі чоловіка не знайшла?
— Перебуваю у вільному плаванні й активному пошуку, — відрапортувала я.
— Ну давай. Давно щось на весіллі не гуляла.
Розмова перейшла у стандартний обмін вже заїждженими, десятки разів повторюваними фразами й закінчилася моєю стандартною обіцянкою заїхати якось наприкінці місяця.
Я поклала слухавку. Закурила.
Образ п’ятьох молодиків із паколами у грудях ніяк не йшов з голови. Здавалося, ніби вони теж якось причетні до низки незвичних подій, які почались у моєму житті після зустрічі зі Смертю. Хто вони — було зрозуміло: недосвідчені вампіри чи вовкулаки. А от хто повстромляв їм ті кілки у серця — це залишалося загадкою. Нехай навіть молоді, хай навіть щойно перетворені, — але ж їх було п’ятеро! П’ятеро спритних, розумних і хижих істот — це вже, вибачте, зграя. Це поважна сила, і впоратися з нею нелегко.
Чомусь мені здавалося, що як відшукаю того, хто вбив їх, то бодай трохи збагну і те, що це за вировисько дивних (і небезпечних) подій почалося навколо мене останніми днями. Об’єктивних причин для такої думки не було. Проте, як завжди, я більше покладалася на свої відчуття, ніж на суху логіку.