— Елвісе…
— Га?
— Хочеш подвійну порцію риби сьогодні?
— А на що міняємо? З вовкулаками битися не буду, до водяника не піду, за дверми наступної ночі не сидітиму. Як щось інше, — тоді хочу.
— Ти тут більше народу знаєш… Мені порада потрібна.
— Може, тоді краще бабі Галі рибу запропонуєш… А то я щось пораджу, а потім буду винен, що ти за болотяного чорта заміж вийдеш…
— Фі, Елвісе! Болотяні чорти зараз не в моді…
Його насмішкувата натура частенько впливала й на мене, за що я йому була дуже вдячна. Як смієшся, то на все готова — хоч за чорта заміж, хоч вампірам по мордяці.
— Ну, дивись мені… То як мені заробити подвійну порцію?
— Як вийти на того, хто вбив п’ятьох на галявині?
Елвіс зрозумів, про кого я. Хоч моя мама і протилежної думки, та в нас не вбивають отак зухвало, та ще й цілий гурт, — врешті, й на видноті трупів не кидають. Тут ховаються у темних провулках і чагарях, затягують туди одинаків, а потім жбурляють у болото або десь ховають (якщо є можливість і бажання пізніше доїсти жертву).
— Ого… — здається, Елвіс чекав будь-якого запитання, але не цього. — Ну… тут легко… Не так багато наших ходить до лісу… Тільки баба Галя…
— Це навряд чи вона, для неї всі вовкулаки — просто живі створіння, з якими можна спілкуватися, а значить, убивати їх не можна.
— Але вона може знати… здогадуватись… поворожити врешті-решт на того, хто був у лісі.
— Виходить, знов до неї йти? Вона не розсердиться на наші постійні візити?
— Добре, — озвався за хвилю Елвіс, — є в мене один знайомий, що може підказати. Тільки він у Лісі живе…
— Зовсім у Лісі?
— Ну… майже…
— Ходімо, — рішуче піднялася я.
— Стоп, — урвав мене Елвіс, і я побачила його очі — очі дикого лісового кота, — тобі туди краще не йти. Я сам збігаю.
— Це небезпечно.
— У лісі мені безпечніше самому, ніж з тобою, — відрізав він.
Цієї миті я не впізнала його: рішучий, впевнений у собі, надзвичайно твердий і дужий, — а корчив із себе такого пещеного, хатнього котика…
— Елвісе, — сказала я, зненацька відчувши гаму ніжних почуттів до нього, — якщо це хоч трохи небезпечно, то краще щось інше вигадаймо. Посидимо трохи, почекаємо, поміркуємо, а потому підемо до баби Галі. Тоді вона вже буде не проти з нами зустрітись і щось розповісти.
— Тань, — він уважно подивився мені у вічі, — як на мене, піти на невеличкий променад набагато безпечніше й розумніше, ніж слухати щоночі шкрябання бозна-кого й думати, чи ти померла, чи просто тебе зачарували. Ти подарувала мені дім, тепло, можливість нормально жити. Я просто хочу віддячити. Заразом і сам заспокоюся. Я менше боюся того, що знаю чи бодай уявляю, що воно таке, ніж невідомого.
— Ти теж гадаєш, ніби ці п’ятеро пов’язані з тим, хто за дверима? — здивувалася я.
— Звісно, — відказав Елвіс, — якщо дві незвичайні події трапляються за короткий відтинок часу і в певній просторовій площині, — вони пов’язані.
— Це твоя теорема? — здогадалась я.
— Це аксіома, — сказав він і раптом стрибнув у вікно. Сіра блискавка майнула повз мене і знову перетворилася на Елвіса, який сидів на дереві під вікном.
— Елвісе…
— Не хвилюйся, — підморгнув він, — повернуся завтра вранці.
— Так довго?! — злякалася я.
— Ну… вряди-годи й мені треба погуляти, — він кивнув, плигнув додолу й погнав до лісу.
Легко сказати — не хвилюйся…
Вдень я пішла гуляти. Не могла вже сидіти вдома, чекаючи на Елвіса. Хвилювалася. Вийшла на дорогу й одразу ж у вічі кинувся Ліс. Великий, темний, оповитий імлою. Мій котик там… не можна було його відпускати… Та хіба дикого звіра утримаєш, якщо він хоче до Лісу? А, до речі… Він справді хотів. Аж очі сяяли… А якщо не повернеться? Може, він вирішив повернутись у свою дику місцину? Може, йому набридли ті котячі корми, м’які фотелі й реаліті-шоу?… Як не повернеться, то саме цим я і буду себе заспокоювати. Хоча знаю — якщо він близька людина (близький кіт???), то колись повернеться. Бодай задля того, аби сказати, що йде.
Я обернулася до Лісу спиною й пішла світ за очі. Був день — пора людей. Імли майже не видно було, і було достатньо світла.
Тому я ще дужче здивувалася, коли уздріла просто перед собою величезну собакувату брудно-руду звірюку. Здивувалася подумки, а руки вже робили свою справу. Вихопила з кишень кілки — по одному в руці, у правій довший, гострий — щоб бити, у лівій — коротший, шипастий, — щоб захищатися. Звірюка загарчала, відступила вбік, намагаючись обійти, я трохи розвернулася. Вона готова була плигнути, я була готова до її смерті, яка настане одразу ж після стрибка. Та раптом вона розслабилася, сіла додолу й тихенько заскиглила.