Або дуже дурний, або дуже розумний вовкулака. Або підставляється, або ж навпаки — чекає, поки я вирішу, що він безпечний.
Він скиглив секунд із двадцять, потім раптом підскочив і чкурнув кудись крізь кущі. Я знала, що зараз він може зупинитися за кущами, йти за мною, спостерігаючи крізь галуззя й вичікуючи, поки я послаблю увагу і хватку. Вовкулаки — не звірі, ось у чому помиляється більшість їхніх жертв. Вовкулаки — люди. Їми не можна нехтувати. Вони — розумні істоти.
Я вдала, що сховала кілки. Насправді я сховала довгий. А підлий, шипастий залишився в руці, захованій у кишеню. Треба шукати приміщення. Мерщій шукати приміщення.
Крок.
Крок.
Крок…
Із кожним кроком гострішає відчуття його погляду, який втупився мені у спину. Рука з кілком при боці, гостряком кілок спрямований назад.
Погляд.
Він дивиться.
Погляд у тумані.
Кроки.
Мої нечутні кроки.
Чи почую цокотіння його пазурів на асфальті?
А, може, його проковтне туман?
Чи відчую кігті на спині?
Кігті на спині, зуби на шиї?
Приміщення…
Приміщення?
Приміщення!
То було приміщення — невеличка забігайлівка, з якої видно вікна мого будинку. Я заскочила досередини, щільно причинила двері.
— Привіт, — прогугнявив велет-бармен (за сумісництвом і офіціант, і викидайло, і господар), — ти сьогодні перший відвідувач, тому перший кухоль пива — безкоштовно.
(Цікаво, скількох відвідувачів з‘їв вовкулака, майнуло в голові, то я зараз буду пити пиво, настояне на крові невинних жертв… мабуть, тому він і не стрибнув на мене, наївся, либонь, претендентів на роль першого відвідувача, а від мене ще й небезпекою тхнуло за кілометри, звірі небезпеку відчувають, цим вовкулаки більше схожі на тварин).
— То як? — бармен покрутив порожньою склянкою й допитливо подивився на мене.
— Із задоволенням, — усміхнулася я.
(Якщо там справді хтось недоїдений у кущах, то йому вже по барабану, що я вип’ю його халявне пиво… хто дужчий — той і має рацію. Той, хто може постояти за себе, не винен у тому, що хтось цього зробити не може. Тож маю повне право втішатися перемогою).
Я відсьорбнула пива. Бармен заходився витирати склянки й чарки, хоч вони й так уже сяяли чистотою. Я сіла навпроти і почала наглядати за його роботою.
— Що — ідеальне видовище? — поцікавився він.
— Та нє… просто мені нудно трохи… а так хоч щось роблю…
— Нудно?
— Ну, не зовсім… не нудно, я просто нуджуся.
— Чого так?
— Один мій приятель до Лісу пішов, — кинула я навмання.
Бармени завжди багато знають. Тільки за їхнє знання треба платити — грішми або ж умінням зацікавити. Деколи мені таланило друге. Частіше, після кількох скептичних поглядів у мій бік, доводилося використовувати перше.
— А чого це?
Не змінилися ні інтонація, ні погляд, ні вираз обличчя. Лише трохи смикнулися руки. Як подумати, то й не диво. Багато хто, почувши про Ліс, весь почав би дриґатися. А цей уособлював спокій. Але от що мені здалося дивним — руки смикнулися, а голос був спокійнісінький. Він контролював свій голос, здалося мені. Зумів утриматися від вияву почуттів, та всього не зміг утримати під контролем.
— Вовкулаку шукати…
— Він теж хоче стати вовкулакою?
— Ні, він хоче повбивати всіх вовкулаків.
Видно було, що бармена зацікавило, зачепило.
— Навіщо?
— А щоб їх не було.
— Вовкулаки — теж люди.
— Намагаюся переконати себе у протилежному.
— Чому?
— Якби не переконувала, то давно була б уже здобиччю… або вовкулакою.
— А так?
— А так — людина.
— Знаєш, я так не казав би, — він якось дивно глянув на мене.
— Тобто? — не зрозуміла я.
— Таке враження, що ти не людина… ти вбивця.
(чи то бармен п’яний, чи образився, що я нашармака пива випила… але ж сам запропонував…)
— У тебе очі горять, у тебе в кишенях кілки, на шиї амулети й, мабуть, десь у потаємній кишені міні-базука зі срібними кулями…
(я сприйняла це як комплімент)
— …у тебе на лобі напис: уб’ю будь-яку нечисту силу, котра опиниться в полі зору… Не ображайся.
(зітхнув — нарешті зрозумів, що набалакав зайвого).
— У мене товариш був — точнісінько такий, як ти оце. Боєць. Рембо. До Лісу лазив сам, уночі вулицями вештався. Патруль, дідько його взяв би… Мочив направо й наліво. Клав усе, що рухається, й усе, що не є людиною. Він виріс тут, і з дитинства у нього був заїзд був — воювати. Дурень…