Бармен помітив мою посмішку, опустив очі. Він не знав, що робити, — виганяти зі свого закладу вовкулаку, який колись був його товаришем (а, може, й досі ним залишається, може, цей бармен із тих людей, які здатні пробачити іншому те, що він не є людиною), чи вигнати дівку, яка розпитувала про цього товариша, щоб убити його (так, принаймні, він мене зрозумів).
Пора щось робити.
Я покликала:
— Єгоре!
Його спина була непорушна. Не знаю, що було з очами, не знаю, чи він почув узагалі, — реакції не було. Або в нього залізні нерви, або ж я помилилася.
Ні, не помилилася. Він обернувся, уважно глянув на мене. Обережно посміхнувся — ні,
він не пам’ятав мене. Або вдавав, що не пам’ятає.
— Ти ж Єгор? — вирішила пересвідчитися я.
— Ага.
Він усміхнувся трохи ширше, з більшою впевненістю. Може, мені просто здалося, що він прийшов знервований? Зараз від нього віяло спокоєм, легкістю і знову ж таки — світлом.
— Привіт, пам’ятаєш мене?
— Десь бачилися, але де… — він винувато знизав плечима. — Пробач, не можу згадати.
— У дитсадку, — сказала я. І ледь сама не засміялася. А він таки засміявся, коротко і якось дуже легко. Раптом обірвав сміх.
— Стривай… Таню?
Тепер уже настала моя черга сміятися.
— Ти диви! Впізнав!
— Вау… слухай, не сподівався тебе тут зустріти!
Він схопив кухля і сів навпроти мене. Зацікавлено зазирнув у вічі. Чорт… Щось не в’язалося. Ну не міг він сидіти щоночі під дверима, а потім так щиро впізнавати мене й радіти зустрічі. Та ще й це «не чекав»… Дідько…
— А ти що тут робиш? — спитав він.
— Живу я тут, Єгорко, живу.
— Давно?
— Не дуже… Пару років.
— Ого! А чого це ти так?
Зміст такого питання може зрозуміти лише людина, що жила тут.
— Не знаю. Тут мій дім, мені тут подобається. Мені тут якось…
— Тепло? — підказав він.
— Тепло.
Я здивувалася, як він це зрозумів. Хоча… Якщо все ж таки це він тут на нечисту силу полювання влаштовував, то ми з ним дуже схожі.
— А батьки як? — спитав він.
— Батьки у місті, а твої?
— Мої… — він замислився, ніби згадуючи, хто такі його батьки. — Мої нормально. До Єгипту поїхали цього літа. Повернуться за місяць…
Здалося мені, чи все ж таки щось болюче спалахнуло на хвильку в його теплих очах?
— А ти сам як?
— Так собі…
Він знову якось дивно відповів, і я пішла у наступ.
— Працюєш?
— Вчуся.
— Де?
— У Кульці.
— Чого? — не зрозуміла.
— В університеті культури.
— І як там тобі?
— Весело, — він усміхнувся.
Ні. Це просто не може бути він… Закортіло спитати відкрито: Дурень ти чи не Дурень?
Не спитала.
Образиться.
— Слухай, а як ти мене впізнала? — спитав він.
— Багато про тебе думала, — я зробила наголос на відповіді, уважно слідкувала за його очима. Нічого, крім легкого подиву.
— Чому?
— Що «чому»?
— Чому ти думала про мене?
— Якось побачила тебе на вулиці, довго намагалася згадати, хто ти.
— А, точно, я згадав, ми ж бачилися, так?
— Угу.
— Я тоді тебе теж не впізнав. Але так і не пригадав. І майже забув, що бачив тебе. Коли сьогодні дивився на тебе, навіть про ту зустріч не згадав. Пробач. Дівоча пам’ять.
Кажуть, вовкулаки теж хутко забувають усе…
Я вирішила наступати далі.
— А що це в тебе? — тицьнула пальцем у подряпину.
— Це я героїчно з кущем бився, — зі сміхом сповістив він.
Жартівник. Нічого не скажеш.
— І хто кого?
— Та так… трохи кущ мене, трохи я його, всім дісталося.
— А ти мене зараз так легко згадав. Звідки пам’ятаєш, як мене звати?
Він розгубився.
— Ну… просто дивився на тебе, згадував, а як ти сказала про дитсадок, зрозумів, що не там у пам’яті порпаюся. Глибше копати треба. Копнув — знайшов. Я ж до цього думав, що десь нещодавно тебе бачив. А виявилося — давно.
Нещодавно, можливо, теж. Тільки тепер я не була впевнена. Він був симпатичний, і мені здавалося, що ми з ним дуже гарно зійшлися б. І так не хотілося вірити, що це йому доведеться встромляти кілок у груди. Та що там кілок! Не хотілося вірити, що цей сонячний хлопчик перетворився на одне зі створінь, з якими він воював цілісіньке життя. Саме через це, через це небажання вірити, здавалося, що, може, все воно так і є. Розмова з ним нічого не давала. Моя думка постійно (щохвилини, щоречення, щопосмішки) кардинально змінювалася. Всім своїм виглядом і поведінкою він доводив і водночас спростовував припущення, що він — перевертень, вовкулака, виплодок Лісу.
Раптом він зблід. Просто на очах побілішав.