«Мені дуже подобалося, коли він сміявся і коли сердився», написала я, «та ще й однаковою мірою. Бо і в тому, і в тому стані він був однаково гарний. Такі в нього були очі. Очі, які все розуміли. Очі, які з теплих сонечок могли вмить перетворитися на руді крижинки, очі, які дуже часто приходили уві сні, хотілося увесь час у них дивитися, проте не виходило, бо вони швидко втікали, танули й губилися у глибинах пейзажів».
Цікаво, чому цей образ так запав мені в душу? Я ж і досі описую свого Дурня. Єгора, тобто. Хто він мені такий? І чого я так багато про нього думаю й пишу?
Ні близьким приятелем, ні хлопцем (ну який хлопець у дитсадку?), а тим паче родичем він мені не був. Я йому теж. Були ми одне одному просто ніким, просто спогадом. То чому ж я пишу про нього, а він у подобизні вовкулаки приходить до мене вночі? Може, тому що ми обоє опинилися тут? Ми — та більше нікого. Хіба що баба Галя, та бабцю навряд чи можна рахувати — вона тут була постійно, не лише з нами, з усіма. Була, є та буде. А ми з Єгором, либонь, найближчі тут люди. Бо ближчих у мене немає. У нього, мабуть, теж. Але ж його сестра… У дорослому віці ми й геть не були знайомі, то хіба ж можу я бути йому ближчою, ніж сестра? В тім-то й річ, підказав внутрішній голос. В тім і річ — не в цьому віці, а в тому. Ті, що з дитинства, — завжди ближчі.
Що ж… Можливо. Розумнішого пояснення я все одно не могла вигадати. А так навіть спокійніше — нехай звір приходить до мене. Це краще, ніж приходити до дитини. Бо дитину він уб’є. А я вб’ю його.
Ніч тягнулася повільно й нервово. Я не лягала спати — я заряджала рушницю срібними кулями. Треба було вбити його одразу, думала я, тоді, коли він уперше прийшов. Тоді було легше, ніж зараз. Мій страх не пустив мене. Так і залишуся на все життя переляканим дівчиськом, сварила себе я, так і загину колись від своєї обережності.
— Кави? — запропонував Елвіс.
— Давай, — погодилася я.
Поки що я випила лише дві чашки, ще одну могла собі дозволити. Та не більше, а то почне гамселити серце і тремтітимуть руки. А мені зараз це заборонено. Рука повинна бути точною. Разом із туманом знадвору заповзали нічні звуки — шелест, шерхіт, у якому вчувався притлумлений сміх, невиразні далекі вигуки, вереск і скрегіт жаб у болоті.
Нічна симфонія мого туманного Пантеону.
Знаю, як можна було б назвати цю симфонію.
«Час Локі».
Мій час також.
— Може, він не прийде? — спитав Елвіс. Він зайшов на задніх лапах, а в передніх тримав тарілку, де стояла чашка з кавою, яка поширювала неймовірні пахощі.
— Не прийде сьогодні — чатуватимемо завтра, — відказала я. — Елвісе, поводься, як личить котові, не можу на тебе дивитися.
— Боїшся?
— Ага, дуже.
— Знову ти мене дуриш, — образився він, почувши іронію в моєму голосі.
— Боюся, — зізнаючись, зітхнула я, — але не тебе.
— А кого?
— Смерті.
— Чиєї?
— Взагалі. Він… воно… непогане, я знаю, воно природне, а от не хочеться з ним спілкуватися.
— А ти не спілкуйся.
— Доведеться, — знов зітхнула я й подумала, що забагато зітхаю. З таким «бойовим» настроєм довго не протриматися.
— Гей, — раптом занепокоївся Елвіс, — а якщо ми чатуватимемо завтра, то коли будемо спати?
— Вдень.
— А якщо він і завтра не прийде?…
— Знову чатуватимемо.
— І довго?
— Поки я його не вб’ю, — відрубала я.
Елвіс тяжко зітхнув і подався до кімнати. Я знала, що коли Той (ніяк не могла назвати його Єгором) прийде під двері, Елвіс умить буде тут, налаштований і готовий до бою. А поки що нехай подивиться якесь реаліті-шоу.
Я подумала, що сьогодні я і справді боюся Смерті. Бо знаю, що вона (він, воно) когось обов’язково забере: чи мене, чи Єгора (вже чомусь рідну людину), чи, не дай боже, Елвіса. До голови заповзла підла ідея: коли дійде до бійки, замкнути його в кімнаті. Та мозок ненадовго ввімкнувся й попросив пожаліти двері, бо котяра їх обов’язково висадить, або ж вікно, бо він його обов’язково виб’є. Я знову забула про його неймовірну силу і знов сприймала свого вірного захисника як м’яку іграшку та декоративне хатнє звірятко.
Отже, Таро мали рацію: Смерть-Дурень-Вежа. Вежа — це тут і зараз. Мій дім — моя фортеця, моя Вежа. Тут до мене прийде Дурень, і когось із нас забере Смерть. Краще, звичайно, його. Цікаво, а якщо Смерть забере мене, то куди? На береги Стіксу, до Вирію чи до Пекла? Ба ні, накопичення матерії та енергії — не дуже слушна теорія. А, можливо, Воно розкидає мене на атоми, і я перероджуся у багатьох своїх частинах? А, може, я народжуся на іншій планеті іншою істотою? Гадаю, про це треба спитати в нього. Як побачимося. Сподіваюся, це буде нескоро. Хіба що уві сні. В тому барі.