Я відклала рушницю, про всяк випадок дістала кілок (усе може статися, вовкулаки здатні на набагато підліші речі, бо не розуміють слова «підлість», розуміють лише «виживання»), обережно відчинила двері.
Завмерла з кілком у руці.
Елвіс тихо вилаявся.
Його не було.
Ані мертвого, ані живого вовкулаки, ані Єгора у будь-якому стані за дверима не було. Пустка. Пустка й темрява.
— Свіжа кров, — тихо сказав Елвіс.
— Що? — перепитала я.
— Запах свіжої крові… А ось і плями. Одна, друга… Ти поранила його, здається, сильно, але не вбила. Бачиш — він поповз відсіля на сходи й далі вниз.
Чесно сказати, нічого не бачила, крім темряви й відсутності того, що чекала побачити. Зір у мене гарний, але до котячого йому далеко.
Я зробила крок вперед, але Елвіс перелякано гаркнув:
— Куди?!
— Треба його наздогнати, — я нарешті наважилася ненадовго відірвати погляд від поверху й розвернутися до Елвіса.
— Ти що? А якщо це пастка? А якщо… Господи, зайди швидше!
Останнім вигуком він перелякав мене так, що я навіть не зрозуміла, як опинилась у квартирі й замкнула двері на всі замки.
— Що трапилося? — спитала я, коли зрозуміла, що ми у безпеці.
— Це пастка, — сказав Елвіс, — я відчуваю, що це — пастка.
— Але чому? — знов не зрозуміла я. — Він же поранений, він слабший, його треба добити зараз, доки він не зробився дужчим.
— Ти колись бачила, як поводяться поранені звірі?
Я розуміла, що він хотів сказати. Що поранені звірі лютіють, що вони кидаються у бій і починають рвати все навколо доти, доки не вб’ють того, хто їх поранив, або доки той не доб’є їх. Але ж так не завжди буває.
— Якщо дуже поранені, то скавчать і втікають, аби вилікуватися, — відказала я.
— Так ото ж! Скавчать! — вигукнув Елвіс. — Ти чула, що він скавчав? Він тихо писнув — і все. Від страшенного болю не так скавчать. Він писнув і відповз убік. Він зараз десь у темному закутку лише того й чекає, що ти підеш за ним.
— Ага. А кров із собою приніс і розлив на поверсі, щоб підло мене ошукати! Елвісе, це дурниці.
Я розуміла, що це аж ніяк не дурниці, та й скавчала ця тварюка неприродно, одначе треба було зараз іти за ним. Я відчувала це з такою ж певністю, як Елвіс відчував протилежне.
— Ти легко поранила його, проллялася кров, та було не дуже боляче, і він вигадав засідку…
Я зітхнула. По-перше, Елвіс, напевне, таки мав слушність, по-друге, він усе одно не пустив би мене зараз за двері. Я знала цей його погляд. Він означав, що Елвіс перебирає командування на себе. Звичайно, я не була в захваті від того, що командування мною взяв на себе кіт, але зараз його думки здавалися доволі розумними, логічнішими й адекватнішими, ніж мої.
Ми сиділи на кухні й пили міцну каву. Елвіс — із молоком. Все ж таки він не зовсім людина, тому чорна кава без молока була йому не до смаку.
— Я поранила його, Елвісе, — скаржилася я.
— То й що? — питав він. — Ти ж не винна, що він став вовкулакою. Він — це вже не він. Ти мусила зробити це.
— Я підло смальнула крізь двері… І через власну підлість затягнула весь процес і наразила на небезпеку тих, кого він зараз зустріне дорогою.
— Ти вистрілила. Це вже плюс. Тим паче — він поранений, він зараз навряд чи вийде на полювання.
— Але ж ти казав, що йти за ним небезпечно!
— Так — бо він може десь зачаїтися й чекати на тебе. Але не полювати.
— І чому я його не дістала?
Елвіс був спокійним і поважним. Здавалося, ніби він набагато старший від мене. Він був схожий на мого батька. Від нього віяло спокоєм і впевненістю. І це було заразне.
Згодом я настільки заспокоїлася, що заснула. Просто за столом. Поклала голову поруч із посудом (добре, що не в салат) і відключилася. Мені наснилося щось приємне і спокійне. Схоже чи то на морські хвилі, на яких дуже легко триматися, чи то на Елвіса, чи то на тата. Було так добре, що не хотілося прокидатися. Давно я такого не відчувала, тим паче уві сні.
Та довелося прокинутися.
Щось примусило. Виштовхнуло із теплих морських хвиль у ранкову прохолоду, сіру і вогку. Щось схоже на почуття обов’язку.
Дивно, адже я нікому нічого не винна…
А, точно, згадала я, добити вовкулаку.
Дивно, я так змінилася за ніч. Стала іншою впродовж цього сну.
Всередині не залишилося ні жалю, ні теплих почуттів до Єгора, геть нічого. Лише трохи роздратування — він заважав мені нормально жити, він вовкулака — причина смерті багатьох людей. Він — той, через кого мені довелося виринати з мого теплого сну.
Добити вовкулаку — мета. А більше — жодних емоцій.