А мені хотілося ще побути в тумані.
Я пішла додому.
Я не добила вовкулаку. Він сам помер. Його просто потягло за собою Ніщо. Вовкулаку? Чи Єгора?
Якого Єгора? Єгор зник уже давненько — його вбили на галявині п’ятеро тварюк, яких за це він убив… Чи навпаки: вони його вбили за те, що він їх повбивав?
Стоп.
Якби я вбила вовкулаку, то поруч з Нічим йшов би вовкулака. Отже… я вбила Єгора? Може, й не зовсім людину, але ж більше людину, ніж вовкулаку?
Шкода, я знала, що це не сон. Якби це був сон, то було б набагато легше…
Елвіс намагався висварити мене за те, що я не взяла його з собою й навіть не розбудила, та я його просто не слухала. Я сиділа на кухні й думала. Про що, — не знаю. Про туман. Про Смерть. Про Єгора. Про те, що він був колись дитиною й ми ходили до одного дитсадка. Я просто думала — ні висновків не робила, ні причин не дошукувалася. Я думала про щось порожнє. Я думала щось порожнє. Я думала Ніщо. Я думала Смерть.
Елвіс утямив, що мою психіку треба рятувати, а тому (після п’яти невдалих спроб розповісти мені анекдот, після двох спроб заспівати пісеньку та однієї — розповісти про свої донжуанські походеньки) притягнув мені (у зубах, як відданий чи то кіт, чи то собака) мої Таро.
Я розклала.
І знов трійця вищих арканів — Жриця, Вішальник і Хазяїн.
Жриця. З цього я й вирішила почати.
— До баби Галі, — скомандувала я й підвелася з-за столу.
— А поснідати? — ображено гукнув навздогін котяра.
Я вже відчиняла двері.
— Снідати будемо потім, — сказала я.
— Знов увечері, — із розумінням зітхнув котяра й вийшов за мною.
Туману було досить, але не так багато, як декілька годин тому.
Вулиці здавалися якимись дивними і незвичними. Може тому, що я почала роздивлятися подробиці.
Чомусь виявилося, що на вулицях набагато більше дітлахів, ніж я могла собі уявити. Вони бавилися на стареньких дитячих майданчиках і поверталися з крамниць, тягнучи завеликі для них торби. Я навіть побачила двох молодих матусь із малятами на руках. І не бояться вони тут з дітьми, подумала я.
Назустріч ішла зграйка хлопчаків. Всі немовби схожі один на одного, худі, обдерті, з великими темними очицями. Проходячи, уважно й небезпечно глянули на мене, кожен зазирнув мені у вічі. Потім втягнули голови в худі плечі — минули. Вовченята.
Я зупинилася, обернулася й проводила їх поглядом. Вовченята?
Та ні, просто зграя маленьких безпритульних дітей. (Мабуть… я сподіваюся…). У нас тут багато безпритульних. Багато бомжів, пияків і просто ненормальних людей. Дно суспільства. Вони тікають сюди, бо жодна міліція їх тут не дістане.
Дожилися. Вовкулаків, вампірів і нічних жахів діти (я не кажу про дорослих, але ж — діти!) бояться менше, ніж міліції.
— Гей, — нетерпляче покликав мене Елвіс.
— Так, ходімо, — прийшла я до тями.
У бабиній хаті все було так само. Інакше й бути не могло. В її халупі був мій рідний світ, який назавжди тут закляк. Я увійшла й одразу ж відчула полегшення. Ніби після довгих мандрів повернулася додому. Ніби дочекалася весни після нескінченної зими. Домовик підозріло глянув на нас і подався готувати чай. Баба Галя попросила зачекати, поки вона упорається на горищі, тож ми з Елвісом посідали за столом.
— А можна щось попросити з’їсти? — пошепки спитав мене Елвіс.
— Не можна, — відрізав Домовик, у якого був чудовий слух.
— Чого? — вже на повний голос спитав Елвіс.
— Того, — знову відрізав Домовик. Помовчав і додав:
— Їжі завжди мало. Їжу потрібно економити.
— Тю, скнара який… — розчаровано поскаржився мені Елвіс.
— Йди сюди, котяро голодний, а то ще мене з’їж! — ображено гаркнув Домовик.
Здається, вони з Елвісом давно були знайомі. Й, здається, були непоганими приятелями… Або ж просто сподобалися один одному. Ніколи я ще не бачила, щоб Домовик так люб’язно ставився до когось із гостей.
Баба Галя увійшла якраз у той момент, коли Елвіс наминав шпроти, а Домовик подавав чай.
— Як справи, Тетяно? — якось аж надто офіційно поцікавилася вона.
— Я його вбила, — сказала я.
— Того, хто приходив?
— Угу.
— Що ж, ти виявилася дужчою за багатьох моїх знайомих, — баба Галя посміхнулася. Здається, вона справді пишалася мною. Та після наступної моєї фрази, здається, пишатися припинила.
— Я хочу повернути його.
— Тобто?
— Смерть забрала його. А я хочу його повернути.
— Донечко, — вона сіла поруч, взяла мою долоню у свою сухеньку лапку (не руку — саме лапку, це визначення набагато більше пасувало її кінцівкам), — це неможливо. Тут нічого не вдієш. Ми владні над усім, але не над часом і не над смертю.