— А повернути втрачене? — спитала я й видерла руку. — Ти казала, що це можна зробити!
— Теоретично можна. Практично — навряд.
— Якщо можна теоретично, то можна й практично.
Здається, я надто різко говорила з нею. Та що вдієш… мені дуже потрібна була надія. Шанс. І цей шанс я ладна була вибивати з будь-кого будь-якими методами.
— Я теж так думала… Я ходила по квітку папороті… Щороку. Постійно хотіла повернути втрачене. Постійно була за крок до цього… Знаєш, зараз я шкодую. Забагато надій виявилися безпідставними, забагато мрій — несправдженими. І знаєш — не раджу тобі зараз шукати квітку. Ти розчаруєшся, а Ліс висмокче тебе. І якщо повернешся додому… я навіть не знаю, якою ти повернешся. Але знаю, що повернешся ні з чим.
— Як ви можете знати?
— Я трохи бачу майбутнє, дитино…
— Трохи! — зраділа я. — Не повністю! Трохи! Мені потрібна ця квітка…
— Я не скажу тобі нічого, — вона вперто склала лапки на грудях, — я не хочу, щоб ти померла, не хочу, щоб з’їхала з глузду, не хочу, щоб ти посивіла… А все це можливо. Все можливо, окрім одного — винести ту кляту квітку з Лісу.
— Але вона є?
— Є. Та не для нас.
— Якщо є, то її можна знайти!
— Дитино!
— Розкажи, як! Бабо Галю, розкажи!
— Ні.
— Тоді я сама піду! — Я підвелася з-за столу, Елвіс почав хутчій хапати шпроти (второпав, що ми вже йдемо, а я зі своїми проблемами знову забуду його нагодувати). — Піду. Зараз — додому. А у потрібну ніч — по квітку. Бабо Галю, все одно я піду. Та як ви мені щось розкажете, — буде набагато легше.
— Вперте дівчисько! — засичала вона (стало трохи страшно, але я ще й не таке бачила, та й знала — баба Галя нічого мені не зробить, навіть якщо перетвориться на зміюку). — Я думала, ти достатньо розумна і врівноважена, аби стати моєю наступницею! Я помилялася! Йди звідси! Якщо переживеш ніч на Івана Купайла, то приходь! Доти — бачити тебе не хочу!
Я розуміла, чому вона сердиться. Вона просто хвилювалася за мене. Вона просто не хотіла, щоб я повторювала її помилки. І я знала, що не варто їх повторювати. Але мені конче потрібно було повторити саме цю помилку — спробу повернути втрачене.
Дорогою додому Елвіс ображено зиркав на мене. Здається, сьогодні імідж у нього був такий — ображений.
— Ну чого ти? — спитала я.
— А чого ти? — спитався він, зробив наголос на останньому слові. — На бабцю насварилася… ніякої поваги до пенсіонерів… Та й узагалі… Посварилися з бабцею… Неприємно, негарно вийшло.
— Вона розуміє, — я усміхнулася, — вона розуміє мене, бо сама була такою ж. Вона зрозуміє.
— І що?
— Й останньої миті прийде з порадою.
Елвіс недовірливо чмихнув.
— Ти чого це? — поцікавилася я.
— Щоб баба Галя до когось приходила… та ще з порадою… це нонсенс!
— Елвісе, — жартома здивувалася я, — ти звідкіля таке розумне слово знаєш?
Він уважно подивися на мене. Пробубонів:
— Не розумію…
— Чого? — я не могла стримати посмішки. Вона просто виривалася назовні, й утримати її всередині було неможливо. Принаймні, я відчувала, що вона постійно витанцьовує в моїх очах.
— У тебе вигляд такий, якого я ніколи не бачив… Ти якась… якась… щаслива!
Він знайшов потрібне слово і, здається, сам йому здивувався.
Так. Мабуть, я була щасливою. Мені повернули надію. Не знаю, яким чином, хто і як, але, здається, та ж баба Галя, яка так жорстко намагалася відрадити мене, дала зрозуміти, що квітка є. А отже — є шанс. І я сама — я просто знала, що є шанс. А якщо є шанс — то його можна використати.
Може, я була щаслива просто від того факту, що в мене була надія. А може, просто нарешті втямила, що відбувається і що треба робити. У мене була земля під ногами, на якій я нарешті твердо стояла, у мене був план — вперше за останні декілька тижнів, чіткий і зрозумілий план дій. Бачу ціль — не бачу перешкод. Що ще треба людині для щастя?
Баба Галя прийшла напередодні Купайла.
Я знала, що вона прийде, тому ніяк не здивувалася.
Відчинила двері й пустила до помешкання.
Було вже пізно, й туман стояв надворі густий-густий. Баба Галя була у теплому пальті, на якому (так само, як і на сивому, заплетеному в косу волоссі) блищали крапельки роси. Баба Галя принесла з собою частинку вечірнього туману.
— Кави? — спитала я.
— Здається, чай ти так і не навчилася готувати, — сердито сказала вона, — тому кави.
— Проходьте до кімнати, я зараз, — усміхнулась я й побігла на кухню.
Чай готувати я так і не навчилася, проте варила добренну каву.