Воно подивилося на нього і з тонкою іронією в голосі відповіло:
— Ти ба, розмовляє.
Я всміхнулася. Ліс виявився зовсім не такий страшний, як мені здалося попервах. Принаймні, перший, хто нам тут зустрівся, був навіть дотепником. Головне, аби він розумів, що ми — не вечеря, над якою він просто вирішив пожартувати, аби було цікавіше їсти.
— А ви хто такі?
Воно насторожилося. Погано.
— Ми до водяника, — сказала я, — думали, він тут живе…
Воно скрутило дулю й тицьнуло нам.
— Оце йому! Оце так він тут живе!
— Здається, ти його знаєш, — усміхнулася я.
— Знаю. Він, скажу тобі, забагато про себе думає. Хотів моє болото собі забрати. Топільників розводити.
— Кого? — перепитав Елвіс.
— Тих, хто потонув. Топільників. Чи як вони там називаються.
— А ти не дав? — захоплено прошепотіла я.
— Не дав, — схвалюючи моє захоплення, сказало воно. Вигляд у нього був задоволений. (Ну… не вигляд… не зовсім вигляд… вигляд, скажу я вам, у нього взагалі був незрозумілий, та голос був задоволений).
— То ти хазяїн болота!
— Так, — здавалося, він зараз потече від утіхи. — Хазяїн. Болотяник. Жаб’ячий король! — нарешті відрекомендувався він.
Я щосили намагалася погамувати посмішку, аби зберегти всю поважність (для нього) моменту, аж тут істерично пирхнув Елвіс. Він швидко зорієнтувався й тут же закашлявся. За що я поплескала його по спині. Не дуже легко — так, аби зрозумів, що стриманість іще нікому не завадила, надто ж у Лісі, надто ж — під час розмови з незрозумілим створінням, яке у п’ять разів більше за тебе.
— Вибач, Болотянику, мій друг хворий, — сказала я, — ми підемо, мабуть, ліків пошукаємо.
— У мене п’явки є, — люб’язно запропонував жаб’ячий король.
— Непогана ідея, — сказала я, щоб не образити людину (пардон, істоту).
— Не треба п’явок, — перелякано прошепотів Елвіс і чкурнув геть з галявини.
— Ой, — злякалася я, — котик загубиться! Вибач, Болотянику, треба бігти за ним.
— Угу, цей загубиться. Його ще спробуй загубити, — буркнув мені у спину Болотяник. А за декілька кроків я почула шубовскання — хазяїн болота пішов додому.
Не знаю чому, та мені здалося, що він міг би непогано потоваришувати з Елвісом. Чимось вони були схожі.
Елвіс чекав мене біля стежини.
Зустріч із Болотяником підняла нам настрій та додала впевненості.
Стежка провадила в глиб лісу, тому ми мовчки пішли нею вперед. Із кожним кроком дерева ще нижче схилялися над нами й голосніше шепотіли. Із кожним кроком темрява густішала, а імла набирала якоїсь сіро-блакитної барви. Але страшно не було. Баба Галя мала рацію, — здавалося, Ліс обережно й поступово бере нас на руки, але не для того, щоб образити, а щоб поколихати. Здавалося, ніби Ліс обережно обіймає нас.
Згодом я уздріла, що назустріч нам хтось іде.
— Хто це, Елвісе? — прошепотіла я.
У тумані, та ще й у темряві я покладалася радше на його зір, ніж на свій.
— Якісь коні, — відповів він.
— Я серйозно.
Кіньми Елвіс полюбляв називати неприємних йому осіб.
— І я серйозно, — ображено прошепотів Елвіс, — це коні.
Я вдивилися.
Назустріч рухалися фігури на двох ногах.
— Двоногі коні? — перепитала я.
— Двоногі дворукі коні, — підтвердив Елвіс. — Хоча… ні.
Я полегшено позіхнула. Чомусь двоногі коні здавалися більш небезпечними, ніж Болотяник.
— А хто? — спитала я. Фігури були вже близько, й мені просто хотілося знати, на кого чекати.
— Кобили, — добив мене Елвіс.
— Може, в кущі? — несподівано для себе спитала я.
— Ні, — Елвіс теж про вся випадок став на задні лапи, — тут усі свої. Не бійся, ходімо.
— Не боюся!
Він зачепив мене. Боятися кобил — це вже рівень дитячого садка.
Ми зустрілися за декілька кроків. Їх було троє, вони йшли просто на нас, тримаючись на задніх копитах. У передніх (чи верхніх?) держали чомусь театральні маски.
Проходячи повз нас (розійтися на стежині було нелегко, але виявилося, що ми всі знаємо правила правостороннього руху), кожна з істот уважно поглянула на Елвіса крізь маску. На мене чомусь не звернули уваги. Мабуть тому, що я не ходжу зазвичай на чотирьох лапах (копитах). Елвіс відсалютував кожному зі створінь.
— А не так і страшно, — прошепотів він мені, коли вони зникли за спиною, — навіть цікаво.
— Якби ти був звичайним котом, а я — звичайною людиною, ми вже щодуху тікали б із Лісу, — відповіла я.
Зовсім поруч хтось тужно завив, — ніби плакав за кимсь із рідних. Вовкулака, мабуть. Я стрималася, аби не сіпнутися до кілка. А за декілька секунд із подивом зрозуміла, що в руці у мене рушниця, але я не згадала про неї. Просто знала, що тримаю якусь палицю. Обережно, сказала я собі, в Лісі потрібно грати роль, та не дуже перейматися нею. А то уявиш себе якоюсь такою конякою та й будеш ходити туди-сюди, поки нормальні люди не вб’ють. Виття повторилося.