Такий само хтось сидів на галявині. Може, привид, а може, один із тих лісових духів, якими лякала нас бабця. Якщо це дух, то бабця перебільшувала. Вони зовсім не страшні. (Принаймні поки ми до цілі не дійшли). Як на мене, то бабця взагалі перебільшила небезпеку Лісу. Може, зазвичай він і не такий гостинний, але сьогодні здавалося, ніби він усміхається нам.
Ми йшли далі й далі. Стежка вела прямо, лише іноді звертала: раз — праворуч, раз — ліворуч. Тому я сподівалася, що рухаємося ми у потрібному напрямку. Навколо чулися дивні звуки: музика, виття, дзвінкий сміх, гупання копит, рохкання, хропіння, чиїсь важкі кроки. Мені постійно хотілося зійти зі стежки — просто зазирнути за кущі, аби побачити, що за дивні створіння тусуються там, але Елвіс, який, здається, мав більше клепок у голові, тягнув мене далі.
Я вже почала думати, що все виходить якось аж надто просто, коли ми знову вийшли на галявину. На ту саму галявину, де був хтось.
— Елвісе, — прошепотіла я, — ми тут уже були.
— Та ні, — невпевнено поглянув він на мене, — просто у темряві всі галявини однакові.
— У тебе ж зір кращий, — знизала я плечима, — скажи: ти вже бачив сьогодні цю галявину?
— Вона просто дуже схожа.
Елвіс не хотів визнавати, що ми заблукали (нас заблукали, я була у цьому впевнена).
— Елвісе, це та сама галявина. Не треба дурити себе. Треба думати, що нам робити далі.
— Піти іншою стежкою, — запропонував він.
Я хотіла погодитися, але потім вирішила, що треба тверезо дивитися на речі.
— Ти легенди чув? Казки читав?
— Ти мені читала.
— Що буде, якщо ми підемо іншою стежкою?
— Знову повернемося сюди.
— А якщо спробуємо іти в іншому напрямку?
— Знову повернемося сюди.
— Молодець.
— Але ж це казки…
Елвіс засумував, ліг на землю і тяжко зітхнув.
— Треба знайти контакт з тим, хто нас водить манівцями, — запропонувала я.
— Конкретніше?
— Може, з тим, хто на цій галявині?
Кіт став на задні лапи, подивився у темряву, потягнув носом повітря.
— Тут нікого немає… Хоча… Так, тут хтось є, але його не видно…
— Спробуймо в нього щось запитати.
Я вийшла на галявину, спробувала роздивитися щось у навколишній темряві й пасмах блакитного туману. Нічого.
— Гей, — тихо покликала я, — вийди, є розмова. Гей!
— Мені нема про що з тобою розмовляти.
Здалося, навколо загомонів Ліс. Здалося, мені відповів сам Ліс. Упс. Таки нарвалися на лісового духа…
— Є про що, — запевнила я невідомо кого й озирнулася.
Елвіс припав до землі й теж озирався. Він нікого не бачив, був наляканий, але (про всяк випадок) готовий до бійки.
— Про що? — знову прошепотіло навколо.
— Я не хочу ходити колами, я йшла прямою стежиною. Не підкажеш, хто заважає мені цією стежиною йти?
— Не підкажу, — Ліс шепотів і тихо сміявся. — Тобі не заважали йти прямою стежиною. Ти сама собі заважала.
— Чому?
— Ти не знаєш ні цієї стежини, ні місцевості.
— Знаю.
Я розуміла, що зараз мене спіймають на гарячому, тому вирішила йти ва-банк.
— Ти знаєш, яка ця стежина?
— Зачарована.
— Ти знаєш, як пройти її так, щоби не повертатися назад?
— Звернути в потрібний момент.
Здається, воно розгубилося від мого нахабства.
— За ким треба йти? — вирішило воно дати підказку.
— За тим, хто вказує шлях.
Я відчула себе мов на екзамені. До речі, всі свої екзамени я здавала на «п’ять», навіть якщо й не здогадувалася, який предмет здаю.
— Хто вказує шлях?
— Ти що, сам не знаєш?
— Я знаю. А от ти не знаєш.
Ліс навколо вибухнув тихим, але не дуже приємним сміхом. Мені назустріч із темряви вийшов дух. (Принаймні, здалося, ніби це — дух).
Він був високий, у нього було бліде мертве обличчя, тіла видно не було, здавалось, ніби він або зітканий з туману й довколишнього мороку, або ж настільки темний, що губиться на тлі нічного лісу. Він скидався на маску, що висить у повітрі. Лише в очах горіли темно-зелені вогні.