По обидва боки від нього стояли створіння, схожі на чорних псів із трьома головами. І з такими ж зеленими очима.
— Ти помреш, чужинко, — сказав він.
Елвіс тихо загарчав позаду. «Ну, це ми ще побачимо», — подумала я.
— Ти впевнений? — почула я раптом гучний голос з іншого боку галявини.
— Одін? — здивувався дух.
— Так, це я, Воротарю.
До нас підійшов усміхнений бородатий велетень.
— У чому справа? — спитав Воротар.
— Ніхто не сміє ображати моїх родичів! — сказав Одін.
— Всі люди твої родичі, — відказав Воротар.
— Моїх близьких родичів, — уточнив Одін.
Ой, подумала я, невже ми з Локі одружилися, а я й забула? Не дивно, ми з ним багацько випили, відколи приятелюємо.
— Локі тут ні до чого, — проказав велетень, а тоді взяв мене в долоні й підняв угору. У нього були величезні й дуже теплі руки. Такі, якими я їх собі уявляла. — Локі тут ні до чого, онучко.
Я від подиву мало не впала додолу. Онука? Одінова онука? Елвіс підстрибнув, я вхопила його за шкибари й затягла до себе — на долоні Оді… мого дідуся?
— Але вона у Лісі в ніч на Івана Купайла, — подав голос Воротар, — вона не може, не має права…
— Я винесу її, — відказав Одін і пішов геть із галявини, несучи нас із Елвісом у долонях.
— Не тікай, — прочитав він мої думки, коли галявина щезла з поля зору, — я допоможу тобі пройти.
— Але ж не можна! — сказала я.
— Мені все можна, — знову посміхнувся він.
— Ти мій дідусь? Чи тобі й брехати можна? — спитала я його.
— Брехати можна, — зізнався він, — але я справді твій дідусь… Точніше, пра-пра-пра… На землі була лише одна жінка, якій я дозволив бути поруч із собою.
— У ліжку? — вирішив з’ясувати всі деталі Елвіс. Отримав від мене стусана, та Одін не розсердився на нього.
— Я про це й кажу. Відтоді весь її рід — мої онуки й онучки. Ти — одна з них.
— А їх багато? — спитала я.
— Може, двійко… — зітхнув Одін.
— Чому «може»? — здивувалася я.
— Так мало? — здивувався Елвіс.
— Боги живуть недовго, — пояснив Одін, — а у вас характер богів.
Я переможно всміхнулась і з погордою глянула на Елвіса.
— Отакої! — ображено пробурмотів він.
Раптом Одін поставив нас на землю.
— Приїхали, — розчаровано зітхнув Елвіс.
— Далі вам треба йти дуже швидко, — сказав Одін. — Невдовзі Ліс утямить, що ви ще тут, тому йдіть швидше й беріть своє.
— Ти нам не допоможеш? — з надією спитала я.
Він нахилився й усміхнувся.
— Я дам лише поводарів. Якщо хочеш виконати своє бажання — доведеться самостійно попрацювати.
Він дав мені по носі легенького щигля (несподівано ніжно та обережно, бо руки в нього величезні), підвівся й пішов. Його величезна постать ще довго бовваніла за деревами.
— Гол, — задоволено сказав Елвіс.
— Ти чого це? — здивувалася я.
— Воротареві — гол! — відповів він і всміхнувся.
— Ну що, ходімо? — спитала я.
— Куди?
— Далі.
— А в який це бік?
Ми стояли на стежці, але куди нам іти, справді було невідомо.
— Мушу зазначити, ваша божественність, — сказав Елвіс (я хотіла вже образитись і щось видати у відповідь, але продовження його фрази змусило мене відкласти на пізніше демонстрацію мого словникового запасу), — позаду вас літає гігантський світлячок!
Я обернулася й побачила світляну кулю, яка кружляла у повітрі.
— Нєфіговий світлячок! — вражено зазначила я.
— Це поводар, — здогадався Елвіс.
«Світлячок» відлетів іще на метр і знову почав кружляти. Здається, це таки був поводар. І він чекав на нас.
Я зробила крок до нього, він відлетів іще на метр. Я пішла — він полетів — а я побігла. Він летів швидше й швидше, ми з Елвісом насилу встигали й намагалися не губити його з поля зору. Здається, поводар набагато серйозніше від нас сприйняв наказ мого божистого дідуся «йти дуже швидко».
Ми бігли й бігли, гілки й кущі заважали, та це було не страшно. Я гадала, що дорогу нам заступатимуть дерева.
Коли я відчула, що зараз упаду й помру, а подряпане галуззям лице почало нестерпно щеміти, ми вибігли на величезну галявину, де буйно розрослася папороть. Світляна куля зробила над галявиною прощальне коло й розсипалася золотими іскрами.
— Навіть чаю не поп’єш? — прошепотів Елвіс. Здається, куля йому сподобалася.
— Елвісе, — прошепотіла я, — ти їх бачиш?
— Кого? — він відірвав погляд од того міс ця, де щойно був маленький феєрверк, і поглянув на мене.
— Звірюки якісь. Вони скрізь тут. Коли куля розсипалася… я помітила. Вони великі, кудлаті й сплять у папороті.