— Гадаю, якщо відбити голову, то вони вийдуть з ладу, — невпевнено відповіла я.
— Гадаєш?
— В якомусь фільмі бачила…
— Погано, дуже погано… Знайомі боги ще є?
— Не знаю, може, і є…
— Будемо сподіватися.
Вони підходили.
Я вхопила якусь ломаку. Елвіс приготувався до стрибка. Ось вони вже наблизилися. Один простягнув до мене руку. І я вдарила. Як і передбачалося — знесла голову, смердюча зелена рідина поллялася з його тіла. Він трохи постояв, потім упав. З цими хлопцями було не так важко, як з іншою нечистю, — діяли вони дуже повільно. Елвіс розірвав артерію ще одному, але той і не думав падати.
— Відгризай голову! — гукнула я, намагаючись убити ще одного.
— Бє, — виказав огиду до цього процесу Елвіс.
— Естет! — гаркнула на нього я, і ще одна голова покотилася додолу.
Я вже почала сподіватися на перемогу, аж побачила таке, що звело нанівець усі мої сподівання. Тіло того, хто перший залишився без голови, обмацуючи землю, повзало долі. Потім знайшло голову й посадило собі на в’язи. Не свою, правда, проте, здається, зраділо і знову полізло в бійку.
Я вже хотіла спитати Елвіса, чи не побігти нам знову до Лісу. Чи берегом податися — мерці нас не доженуть. Аж тут вони раптом відступилися від нас і з усією можливою для них швидкістю рушили до води.
— Тікають, — задоволено сказав Елвіс.
— Не від нас, — відказала я.
— А від кого? — спитав він.
Я притисла до губів палець. Він прислухався.
Ліс мовчав. Уже не кричав і не вив.
Усе навколо завмерло.
Усе чекало на духів.
— Ходімо? — спитав мене Елвіс.
— Ходімо, — відповіла я.
І ми пішли вперед.
— Може, віддаси квітку мені? — запропонував Елвіс. — Те, чим вони будуть лякати, розраховано на людську психіку, а не на котячу. Може, мені поталанить її винести?
— Ага. А потім Ліс запитає, що ти хочеш за неї, ти відповіси, як завжди, «їсти», і все, через що ми пройшли, буде намарне…
— Зате буде багато їжі, — спробував заспокоїти мене Елвіс.
Я вирішила, що тепер навіть диявол не примусить мене віддати йому квітку. Тим паче, що віддавати її аж ніяк не хотілося. Вона гріла мене і, здається, досить комфортно почувалася зі мною. Як ми в долонях Одіна.
Річка справді пішла під землю, і нас обступив Ліс. Ми йшли вузькою стежиною. Довкруги стояло багатоголосе шемрання. Знайомі голоси. Це було страшно, але не дуже. Знайомі голоси шепотіли щось про мене, про мою любов, про мою небезпеку. Голоси були знайомі, але невідомо чиї. Туман витворював дивні образи. Дивні й страшні. На мене дивилися обличчя, зіткані з імли. До мене підпливали імлисті створіння. Найогидніші убрази являв мені туман, я сіпалася, коли назустріч вилітало страхіття, та нагадувала собі, що все це несправжнє і не може завдати мені лиха.
— Тань, — почула я раптом голос, який вирізнявся в загальному шемранні. — Тань…
Знайомий, але — чий?
— Почекай мене, я згубилася!
Жінка… Судячи з голосу, дівчина. Такі знайомі інтонації.
— Чому не наздоганяєш? — спитала я, не обертаючись.
— Тихо! — гаркнув Елвіс. Я відчула, що його голос тремтить.
— Хто там? — спитала я його.
— Тобі краще не знати, — відповів він. — Іди вперед.
Голоси квилили і стогнали дедалі гучніше. Туман витворював довкруг нас театр тіней зі страшними личинами. Ось на стежку вийшла якась дитина. Пішла вперед, не обертаючись до нас.
Я зробила вигляд, що не помітила її.
Ми йшли за нею декілька хвилин, аж ось вона обернулася. Уважно глянула на мене.
Це був дитячий скелет із синіми очима, що сяяли у пітьмі, тисячами голубих мерехтливих іскор відбиваючись у тумані.
У мене виникло кілька бажань: закричати, зупинитись і побігти вперед.
— Не бійся, — прошепотів Елвіс.
Я промовчала й пішла просто до дитини. Коли вже здавалося, що ми зіткнемося, дитина чкурнула в кущі. В кущах зареготали. Не по-людському. Мабуть, так сміються койоти. Але що може робити койот у цьому Лісі? Що за дурня лізе в голову.
І тут я вже вкотре побачила Смерть. Воно йшло просто на нас.
Дивні риси… Несподіване, чуже обличчя… Неможливе обличчя. Неіснуюче обличчя. Я дивилась у сіру пляму і бачила в ній лице.
Воно посміхнулося.
Останніми днями Смерть часто посміхається мені.
Чому?
Воно йшло просто на нас, і я, відверто сказати, чекала на ту мить, коли воно підійде впритул і я зможу з ним заговорити. Коли я зможу ближче роздивитися посмішку Смерті.
Але воно не підійшло. Подражнилося здалеку й розчинилося в імлі.
А, може, туман — це і є Смерть?
Тому і зникають у тумані, — бо Смерть забирає їх до себе. Тому й бояться туману: відчувають, що туман — це Смерть.