Але чому така імла в цій місцині? Невже Смерті так багато, що її видно? Видно, як вона висить у повітрі, одних огортає й поглинає, а інших обіймає, проте залишає жити у цьому й усе ж трохи іншому світі…
Хай йому дідько… Як страшно… Так страшно, що я і лякатися перестала, хіба що з глузду трохи з’їхала, бо така дурня лізе у голову.
Голоси вже не шепотіли — вони кричали, істерично, з надривом, благаючи про щось, скаржилися й плакали. Та я не могла їм допомогти, а тому й не зупинялася.
— Тань, — знов покликав той дівочий голос, тепер уже збоку.
— Не дивися, — встиг прошепотіти Елвіс, та було пізно — я обернулася.
Так ось чому він був такий знайомий, цей голос… Тільки ця фраза й залишилася у голові. А більше нічого. Нічого, крім істеричного жаху. Ніколи не думала, що так злякаюся, коли побачу сама себе. Та й не гадала, що колись побачу сама себе. Мабуть, я зомліла б. А, може, й побігла би світ за очі. А, може, стояла б і репетувала, поки не охрипла б. Я могла б усе це зробити, якби не глянула сама собі у вічі. І зрозуміла — вони теж були налякані. Дівчина, що стояла просто переді мною, дівчина, яка була мною, мене боялася не менше, ніж я її.
— Не бійся, — сказала я їй та усміхнулася.
Елвіс зачудовано гмукнув.
Мабуть, не чекав, що я буду заспокоювати істоту, яка мусила мене перелякати.
— Ходімо.
Ми взялися за руки і пішли собі. У двох екземплярах я почувалася впевненіше, ніж в одному.
Здається, я шокувала й Ліс.
Бо раптом він замовк.
Зникли всі звуки й видіння.
Це був просто Ліс.
Не такий теплий і лагідний, як на початку ночі, але й не такий сердитий, ображений і ладен убити, як наприкінці.
Він був просто ліс.
Туман стелився по землі. Вперше за ніч я почула, як тріщить під ногами сухе галуззя.
Світало.
Назустріч мені вийшла баба Галя. Вона не йшла — летіла над землею, очі її були заплющені, а руки розкинуті, мов крила. Вона була вбрана у довгу червону сукню, на голові була червона хустинка. І я зрозуміла — зараз Ліс промовлятиме її вустами.
— Доброго ранку, — привіталася вона (чоловічим голосом — це було трохи дивно, але не страшно, либонь, після цієї ночі мене дуже важко буде налякати).
— Доброго ранку, — сказали ми втрьох.
— Кого це ти з собою ведеш?
— Кого знайшла, той і мій, — мені здалося, що вона читає чи то закляття, чи то поезії, тому я спробувала відповідати в тому ж дусі.
— То, може, віддаси квітку?
— Квітку теж знайшла, вона теж моя.
— Квітку ти підло викрала.
— Якби вкрала, то не билася б за неї.
— Що хочеш за неї?
— А що ти можеш дати?
— Можу скарби відкрити й ключі до них віддати, можу любов подарувати, справжню й вірну, можу будь-яку владу, якої бажаєш подарувати, можу будь-яке твоє бажання виконати.
— Чи все перелічено?
— Може, щось забув?
— Я квітку дарувати не буду, буду повертати, то й ти мені дещо поверни.
— Я не владний над часом.
— Проте владний над владою.
Ми промовляли свої фрази з такою швидкістю, що я ледве встигала вигадати відповідь, — здавалося, що як зіб’ємося з ритму, то нічого не вийде.
— То до чого тут час?
— Влада різна буває. І над часом також. Не даруй мені владу, подаруй собі, повернися на кілька днів назад, забереш то, що треба, і повернеш мені.
— Це істота?
— Істота.
— А навіщо тобі?
— Бо я вбила її.
— То її повернути?
— Повернути того, ким він був раніше, перш ніж став тим, ким став після цього.
— Неможливо. Повернути втрачене — це виправити свої помилки, а не чужі. Його смерть — твоя помилка, ким він став — не твоя.
Ліс постійно заплутував мене. Але тепер, здається, сказав правду. Що ж, повернімося туди, звідки починали.
— Повертай.
— Повертаю.
Ми майже разом промовили ці слова.
І от він вийшов на стежину — рудий вовкулака із роздертою мармизою. Він ішов просто на мене, та я чомусь не хапалася за кілок. Може, зараз він іще не розумів, хто я, але небезпеки не відчував. І сам не загрожував мені. Елвіс про всяк випадок виліз мені на плече. Баба Галя підлетіла до мене і простягнула лапку. Я вклала у неї маленьку квіточку. «Сподіваюся, там тобі буде так само комфортно», як і в моїй долоні, подумала я.
Баба Галя полетіла кудись у глибину
Лісу.
Я не хвилювалася за неї. Ліс довіряв їй настільки, що зробив своїм речником, — Ліс не кривдить тих, кому довіряє. Це я відчула на собі.
Але зловживати його довірою я не змогла. Я використала її, аби отримати те, що хотіла. Й отримала. Але, як завжди зі мною буває, трохи не те, на що розраховувала.