Ми вийшли з Лісу.
В одній руці я стискала долоню своєї копії, а іншою пестила руду шерсть вовкулаки. Елвіс на моєму плечі тяжко зітхав і бідкався:
— Ой-ой, і як ми тепер будемо?
— Та якось будемо, — всміхалась я у відповідь.
Тепер буде легше, нас уже четверо.
Буде легше жити, буде легше веселитися, буде легше битися. Бо коли б’єшся разом із трьома друзями — легше прикрити один одному спини.
Ми йшли до міста, над обрієм уже сходило сонце. Я всміхалася йому, а воно — мені.
Раптом вовкулака метнувся в кущі. Ми зупинилися. Чекали, доки звідти вийде наш новий товариш Єгор. Може, він цього ще не знав, але ми знали точно — він вийде для того, щоб наново почати життя.
— Гей! — раптом вигукнув Елвіс.
— Ну чого тобі? — спитали ми разом із моїм другим «я».
— Вам же тепер потрібно два Єгори! — видав геніальну думку Елвіс.
Єгор вийшов із кущів, розгублено глянув на нас і позадкував. Здається, йому не сподобалося, що мене — дві.
— Познайомся, це моя сестра, — швидко сказала я.
Я вдячна була другій собі за те, що вона змовчала.
— А… — покивав Єгор. — У тебе ж не було сестри.
— Знайшлася, — знизала я плечима.
— Класно, — він невпевнено посміхнувся і озирнувсь. Здається, ніяк не міг вигадати якоїсь термінової справи, яка дозволила б йому нас залишити.
— Ходімо до бару, — запропонувала я.
— Щось розкажемо тобі, — підморгнула йому друга я.
Ми підійшли з двох боків і взяли його попід руки.
— Ти кропиш кота парфумами? — здивовано поцікавився він.
Елвіс ображено зіскочив з мого плеча, та, як не дивно, промовчав.
— Він сам напарфумився, — хором сказали ми й зареготали.
У барі було повно народу, ми знайшли вільний столик і замовили по чарчині. Зараз треба було добряче хильнути. Нам — аби зняти нервову напругу, Єгорові — аби підготуватися до всього, що ми збиралися йому розповісти.
Мабуть, на цьому треба закінчувати історію. Потім було ще багато небезпечного, цікавого, сумного й веселого, та все життя в одну історію не запхаєш. Тож, мабуть, поставлю на цьому крапку.
До речі. В тому барі я востаннє за період наших частих зустрічей бачила Смерть. Воно сиділо біля вікна й пускало крізь шибку (так, саме крізь шибку) цигарковий дим. Воно відчуло мій погляд, обернулося, посміхнулося й відсалютувало. А за кілька хвилин поглянуло на годинник і зникло. (Мабуть, згадало, що має термінові справи).