— А навіщо вам квітка? — питала я. — Ніколи не повірю, що вам потрібні підземні скарби…
— Не потрібні, доню, — позіхала вона, — мені потрібно щось набагато важливіше. Я хочу повернути втрачене.
— Хіба квітка може це зробити? — питала я.
— Саме це вона й може зробити, — усміхалася баба Галя.
Я глянула на аркуш, якого простягла Мавка, відступила і жестом запросила її до помешкання.
— Заходь. Як тебе звати?
Мавка зайшла, подивилася на мене й легенько, немовби з осторогою, знизала плечима. Я зрозуміла — вона не розмовляє, а може, й не розуміє нашої мови. Я напоїла її кавою (не знаю, чи п’ють мавки цей напій, але їй сподобалося) й уклала в ліжко.
Мавка подобалася мені. Вона була непомітна, тиха, завжди усміхнена й дуже гарна. Вона любила сидіти поруч, коли я писала, дивилася уважно то на мене, то на монітор, та це чомусь не заважало, а допомагало працювати. Вона була у захваті від колонок, любила музику, наставляла вухо, слухала, а потім щось починала наспівувати своєю мовою. Більше я не чула від неї ані звуку. Її голос був тихенький і ніжний, а мова нагадувала хлюпіт води і лісовий гомін. Вона вчилася кухарювати. Так само — довго дивилася на те, як я щось готую, потім повторювала за мною. По-дитячому раділа, коли виходило. І дуже засмучувалася, коли щось робила не так. Хоча не так вона щось робила дуже рідко. Лише декілька разів розбивала посуд, тоді я її довго заспокоювала. Вона не розуміла слів, але прислухалася до інтонацій. Майже як кішка. До речі, про котів. Елвіс, здається, у неї закохався. Він міг сидіти біля неї годинами, муркотів, коли вона співала, спав поруч із нею. Розмовляв. Вона нічого не розуміла, але завжди уважно слухала. Котярі того й треба було. Єдине, в чому вони ніяк не могли дійти згоди, так це у ставленні до реаліті-шоу. Наша Мавка не могла їх дивитися, вона любила лише серіали про кохання.
Ми звикли до неї. Тож коли вона пішла, декілька днів депресували на пару з Елвісом. Потім я заспокоїлася. Елвіс зробив вигляд, що теж, але було видно, що насправді він ще сумує, і з кожним днем дедалі дужче.
Я знову прокинулася посеред ночі. І знову второпала, що сплю за столом. Із цим треба було кінчати. Належало зварити кави і ще попрацювати. Я дістала цигарки і раптом зрозуміла, чому я прокинулася. Просто за моїми дверима хтось стояв. Тихо причаївся і чекав на мене. Ще один Дурень? Ну яка нормальна людина вийде серед ночі за двері?
Цей хтось був небезпечним. Небезпечним настільки, що я прокинулася від відчуття небезпеки.
Я обережно вийшла до коридору. У коридорі хтось стояв. Довгий плащ і двоє величезних зелених очей під капелюхом. Я клацнула вимикачем. Електричне світло поставило все на свої місця. То Елвіс заліз на вішалку, і дивився на мене з-під капелюха.
— Ну чого ти не лякаєшся? — ображено спитав він і зістрибнув на підлогу. — Раніше так прикольно верещала…
— Вигадай щось новеньке, — порадила я йому, — ти мене вже рік вішалкою лякаєш.
— А давай ти вигадаєш, мені розкажеш, а потім забудеш? — запропонував він мені.
— Фантазію ввімкни.
— О’кей, — він замислився, — а ти знаєш, що у нас хтось за дверима?
— Це не фантазія, Елвісе, це факт, — обломала я його.
— Тьху на тебе, нецікаво з тобою, — зовсім образився він.
Я підійшла до дверей, прислухалася. Там було тихо. Абсолютна тиша. Ніби й нема нікого.
— Відчиниш? — спитав Елвіс.
— Не знаю, — відказала я, — щось не дуже хочеться…
— А не кортить дізнатися, хто там?
— Кортить…
Я повернулася до кімнати, дістала з-під подушки осиковий кілок, знов прислухалася до тиші у коридорі.
— Знаєш… — чомусь пошепки сказав Елвіс, — мені здається, він не намагається увійти… і не чекає, що ти вийдеш. Він просто сидить під дверима. Як собака.
Собака… Я стиснула кілок.
— Навіщо собаці сидіти під дверима?
— Тому що він тебе любить, — запропонував відповідь Елвіс.
Здається, у мене немає знайомих, закоханих
у мене собак. Мало того — знайомих, закоханих
у мене небезпечних собак. І раптом я зрозуміла: я не хочу відчиняти двері, щоб подивитися, хто за ними. Вперше в житті — не хочу. Мій страх уперше подолав мою допитливість.
— Ну і хай собі сидить, — відповіла я Елвісові, — якщо завтра зранку ще сидітиме, тоді перевірю, хто це.
— Ти злякалася?! — здивувався Елвіс.
— Так… Мабуть, злякалася…
А, може, просто зрозуміла, що існують речі, яких краще не знати.
Я ковтнула кави й продовжила писати. Елвіс ввімкнув телевізор і почав клацати канали.
— Елвісе, — гукнула я, — о другій ночі реаліті-шоу не показують!