Та головним аргументом було те, що вона вже запізнювалася на зустріч з коханим. Інка подякувала вчителеві, ясно дала зрозуміти, що на цьому розмову не закінчено, на цьому її лише почато - і вийшла, навіть вибігла зі школи.
Отак із цим часом завжди, думала вона, стоячи на автобусній зупинці. То він тягнеться, мов учорашня жуйка, то помчить кудись, що й не наздоженеш. Несамостійна величина! А певно! Так стрибає!
Вона могла добряче запізнитися. Коханий теж запізниться, але їй хотілося прийти вчасно. Завжди хотілося, завжди не виходило. Ці запізнення зробилися вже звичкою. Їхньою спільною звичкою. Спільні звички - це кепсько, це вже симптом звикання. А звикання Інці було непотрібне, геть непотрібне. Коли пізнаєш Всесвіт, треба бути відокремленою від усього. Навіть від кохання, а вже тим паче від звичок.
Інка глянула на дорогу - порожньо. Дістала цигарки, запалила. На другій же затяжці з’явився автобус. «Свинюка», - обізвала вона транспортний засіб, кидаючи цигарку. Хоч би що казали, а якась вища сила існує. Й полюбляє пожартувати. Якби її не було, то чи діяв би закон підлості, він же закон - бутерброда? Бутерброди падають маслом донизу, автобуси під’їжджають, коли тільки-но закурюєш, мама приходить додому саме тоді, коли любовні ігри з коханим у розпалі, причому замість того, щоб, як водиться, подзвонити в двері, тихесенько, підлесенько відкриває їх ключиками, ці підлесенькі ключики постійно на видноті, а губляться саме в той момент, коли кудись запізнюєшся, а крім тебе, вдома нікого немає, та ще й Ерастович запасні забрав… І ще багато-багато речей, у яких цей закон проявляється. А ми з ним ніяк не боремося. З законами боротися неможливо. Їх можна лише знати, або ж не знати, й від цього їхня дія ніяк не змінюється. Інка полізла у переповнений автобус.
Дивлячись у вікно, згадувала розмову з учителем. Не подобався їй псевдовсесвіт та й годі. А якщо уявити не точку, а щось таке… нескінченно замкнене… зі справді нескінченною густиною. Чи не змогла б ця нескінченність якісно перейти у нескінченність простору?
Наша проблема в тому, подумала вона, що поняття нескінченності - незбагненне для нас, ми просто не можемо уявити її собі. Навіщо ж було створювати настільки тяжку модель? Можливо, якби не вигадали ми цю нескінченність, все було би набагато простіше. Та все ж таки вигадали. Значить була в ній об’єктивна потреба…
- Та дивися ж під ноги! - скрикнула якась тітка поруч.
- Вибачте, - сказала Інка.
І так завжди. Варто лише замислитися над чимось важливим, як починаєш у когось врізуватися, наступати комусь на ноги, як зараз, та й узагалі, заважаєш усім, а вони натомість повертають тебе з небес на землю. Замріялася вона, дурепа, незграба така. І всередині починає наростати образа, й одразу ж зникає бажання про щось думати, щось доводити. Це можна вважати ще одним виявом закону бутерброда… Або ж погодитися з улюбленими письменниками: Розум-Соціо - існує таке собі божество, така сила, утворена колективною свідомістю натовпу. І ця сила потроху діє на Інку. Натовп не любить, коли на нього не зважаєш, коли чимось вирізняєшся з нього. І починає з усіх боків давити на тебе за допомоги пересічних його представників, які самі цього не усвідомлюють.
Якщо ти плюєш на колектив, згадала Інка, колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе, - втопишся. Ото була б геройська смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним «я».
Янгол (2)
Прогулянка входила до програми культурного відпочинку психів. Якщо у психів узагалі може бути культурний відпочинок. І якщо можна наз-вати прогулянкою ходіння туди-сюди однесенькою прямою стежиною під наглядом здоровезних, мов шафи, санітарів. Від дверей - до стіни, від стіни - до дверей. Та й ходили не всі. В лікарні були переважно старенькі дідусі й бабусі. Вони просто сиділи або ж тихесенько дрімали на лавках, що стояли обабіч стежки. Янгол теж не ходив, але й не сидів на лавці. Він цілеспрямовано стрибав, надаремне силкуючись злетіти. Нічого, звісно ж, не виходило, проте він знову й знову вперто стрибав на кожній наступній прогулянці. Люто дивився у небо і знову поривався туди. І знову тягла до себе земля. Стрибок - приземлення, стрибок - приземлення. Чим тобі не культурний відпочинок психа?