Поліз далі. Може, шукати ще одного янгола, а, може, ховатися від китайця. Отакого. Янгол посміхнувся.
Василь Анатолійович сидів на лавці й уважно спостерігав за подіями. Отже, наш Янгол затоваришував із хлопцем - з «китайцем». Цікаво-цікаво. Він побачив останню посмішку Янгола. І раптом йому здалося, що він збагнув її секрет, збагнув, чому вона така швидка, коротка, так раптово завжди спалахує й раптово згасає. Просто Янголові важко посміхатися. Йому взагалі важко… Це, мабуть, важко - бути ян… Стоп! Знову ти! Він просто псих. Але посмішка… Чомусь цьому хлопцеві важко посміхатися. А, може, просто здалося?…
Янгол відчув чийсь погляд, швидко озирнувся. Лікар сидів на лавочці, дивився на нього… Зустрілися поглядами. Василь Анатолійович привітно помахав рукою. Янгол підійшов до нього, сів поруч.
- Ну, як тобі наш Дмитро? - спитав лікар.
- Непоганий хлопець, - Янгол подивився на лікаря. - А давно в нього це, - він покрутив пальцем біля скроні, - з китайцем?
- Давненько, - позіхнув Василь Анатолійович, - приблизно так, як у тебе з твоїм янгольством.
Янгол ображено позирнув на лікаря, раптом знову швидко спалахнув, підскочив, поскакав доріжкою.
- Псих, - з якоюсь майже ніжністю прошепотів Василь Анатолійович. Одразу ж смикнув себе: звичайно, псих, тут усі психи, і цей також псих, тільки псих і нічого, крім психа.
Інка (3)
Інка підіймалась Андріївським узвозом. То було місце, де тусуються так звані неформали. Що в них неформального, крім зовнішнього вигляду й постійного пияцтва, Інка так і не змогла второпати. Ось і місце, де вони домовилися зустрітися з коханим. Вона вмостилася на парапеті й приготувалася чекати. Запізнилася вона лише на десять хвилин, та коханого ще не було. Ні слуху ні духу. Знову запізнюється, дурна тварючка. Сонце вже сідало за обрій, м’яко виблискуючи на банях Андріївської церкви. Андріївський узвіз був би найгарнішою вулицею Києва, якби не був такий брудний. Вона втягнула носом повітря. Воно пахло тут чимось хорошим, приємним. Хоч повітря ще не встигли забруднити, зраділа вона. І дістала цигарки. Зловила себе на думці, що забагато палить. А як інакше? Потрібно ж чимось зайняти першу сигнальну систему, щоб не заважала працювати другій, треба ж приспати всі емоції й думки, крім найважливіших. Лише так людина може правильно подумати, половити за слизькі хвости всі ті думки, що ширяють у голові, з’єднати їх у єдиний клубочок… Чарівний клубочку, котисякотися, ти повинен привести мене до відповідей, до Всесвіту… Знов озирнулася. Де ж він? Коханий у неї був гарною, але трохи безвідповідальною тварюкою. Тварюкою. Тварюкою! Його немає, бачиш, немає! Інка закусила нижню губу і стала схожа на малу ображену дитину. Загалом, нею вона зараз і була. Її коханий був звичним типом серед тутешніх неформалів, та геть незвичним серед Інчиного товариства. По-перше, він був нерозумний. Крім самого себе, ніколи ні над чим не замислювався. Це по-друге. Він був егоїст. Звичайний собі хлопець, приземлений аж до деякого заглиблення у себе. Він був повною Інчиною протилежністю. Він дратував її, вона - його. Так було не завжди, так було тільки останнім часом. Від того моменту, як Інка дійшла до важливих питань, від того моменту, як Всесвіт трішечки, на малесеньку щілиночку відчинився перед нею, вдарило в очі світло, десь защеміло від огрому знання, до болю стало добре, до сліз цікаво… І ніхто-ніхто цього не зрозумів. Інка намагалася дещо пояснити тварюці, спершу зовсім плутано, потім - ясніше, а далі - ще ясніше. Та що ясніше говорила вона з ним про цей прекрасний і тепер набагато ближчий до неї Всесвіт, то впертіше він це відштовхував, то частіше повертав її на землю з небес. Вона йому про галактики, він - про те, як учора розварилися макарони, вона - про закони Кеплера, він - про те, як треба пити горілку, вона про те, «звідки виникло життя», він - про вчорашню зустріч із їхніми спільними знайомими. І так постійно, і так знову й знову. У їхніх стосунках росла й потроху вбирала в себе спільні світлі спогади величезна тріщина - чорна діра. Інка вже не могла приспати своє зверхнє ставлення до нього (тварючка, комашка!), він же не міг, та й не намагався, приборкати свою злість. Через те міг і не прийти на зустріч. А як він був потрібен! Вона звикла до нього: до голосу, до очей, до посмішки, до всім уже відомих, але таких кумедних анекдотів. І ще в нього були найпотрібніші у світі руки. Вони обіймали й пестили так ніжно, як ніщо інше, - ні сонце, ні море, ні повітря. Він був потрібніший, ніж повітря… Він узагалі був потрібною тваринкою, та от приручити його не таланило. Елка розповідала, що декілька днів тому бачила його з якоюсь білявою кралею замореного вигляду топ-моделі. Тоді Інка відмахнулася, не хотілося доводити справу до ревнощів, до емоцій, взагалі до всіх цих пліток, цієї багнюки. Та багнюки ставало дедалі більше, й чомусь особливо багато довкруг її тварючки. Й сьогодні Інка твердо вирішила вчинити розбір. Не хотілося, звичайно, спускатися до такої побутовщини, та інакше тварючка просто не розуміла, - а Інка стомилася терпіти. Й ось вона тут, а його немає. Якби прийшов, учинила би показову істерику, розвернулася б і пішла. Або дістала б їдкими кпинами. Або погралася б у мовчанку… Або все було б як раніше: взяли б із собою когось із друзів, пішли б у сусідній генделик, надудлилися б по самісінькі вуха під жарти, сміх, веселі пісеньки. Так воно все було раніше… В Інки взагалі все життя поділилося на «до» і «після». «До» і «після» її першої вилазки на дах. «До» було всього чотири місяці тому. А як давно. От тобі й несамостійна величина… «До» вона була таким собі рудим дівчиськом, яке ще не визначилося в цьому світі, вона ні в чому не була впевнена, тому завжди сміялася (сміх як захисна реакція), тому її любили. «До» вона частенько ошивалася тут серед так званих неформалів, «до» вважала їх гарними веселими друзями й разом із ними виникало відчуття… Не те щоб відчуття домівки (цього в Інки ніколи не було), а радше відчуття тата, лагідного, м’якого, гарного татусика. Такі нещодавні й такі забуті часи…