І от знову. От давай тепер іще влаштуємо сімейну драму. «Санта-Барбара», серія дві тисячі якась там, сцена перша: розбори у тролейбусі. Чи дійде до мордобою? Ставки, леді й джентльмени, робимо ставки!
Він хитро посміхнувся, посварився вказівним пальцем:
- Я перший спитав.
Інка серйозно глянула йому в вічі:
- Ну, давай.
- Що? - не зрозуміла тварючка.
- Викладай свої аргументи проти мене. Тільки, будь ласка, спокійно, чітко й ясно.
Молодець, Інко, просто-таки айсберг в океані. Замовкни, хтось із голови, з тобою потім розберуся. Ви всі мене дістали! Коханий помовчав. Потім невпевнено почав:
- Ти просто стала якась не така. Де моє кохане руде сонечко? Моя дівчинка з найвеселішим у світі сміхом? Чому ти не смієшся, Інко? Сьогодні я наглядав за тобою спеціально. Жодного разу ти не засміялася… Інко, де твій сміх? Де ніжні долоньки?
Ага, то за мною ще й спостерігали!
- Ось вони, долоньки, - з їдкою посмішкою покрутила ними Інка у нього перед носом, повільно поляскала ними. - Браво, котику, які гарні слова ти десь узяв. З Тошиного цитатника чи сам вигадав?
- Інко, - докірливо сказав він.
- Що «Інко»? - спалахнула вона. - Такі гарні слова мені ні до чого. Це мішура, дешеві прикраси, - вона цокнула нігтем по золотій сережці у вусі, - розумієш?! Мені суть потрібна… - вона замовкла і втомлено подивилася на нього, -… а суті я не бачу.
- У чому? - спитав він.
- Ні в чому, - відказала вона. Поглянула йому у вічі, ніби хотіла іще щось сказати, та потім махнула рукою, - не зважай… Це я так…
Він кивнув, надовго замислився. Інка не заважала. По-перше, вона знала, як неприємно, коли тебе збивають з думки, по-друге, було приємно, що хоч іноді тварючка про щось узагалі могла думати.
- Ти мене кохаєш? - раптом спитав він. Так ось про що ми думали!
Вона поглянула на нього, надовго задивилася у очі: хотілося щось там знайти. Що? Незрозуміло. Просто дуже важкий він став останнім часом, просто забагато нервозності стало у їхніх стосунках. Ніби обоє знали, що залишаться одне без одного, але за щось чіплялися, кричали, гнівалися… Просто дуже багато останнім часом з’явилося різних натяків і чуток. Забагато. Тварючка, тварючка… Нарешті промовила:
- Так.
Потім вони мовчали.
Біля квартири, шукаючи ключі, довго думала, чи не збрехала. Кепські відносини з кепською істотою… Що таке кохання? Вона знала, що таке кохання для нього: розуміння, секс, спільні друзі, просто ввесь час бути поруч… Вона не розуміла, що таке кохання для неї. Не для дівчини, не для п’ятнадцятирічної рудої істоти - для неї, для людини. Кохання ґрунтується на емоціях, людське ж існування на розумі. Навіщо кохання? Може, щоб не перенапружувати мозок? Потрібна ж іноді й розрядка.
Зайшла додому. Мама поралася на кухні. Ерастович дивився телевізор. Сімейна ідилія. Якщо не зважати на один випадок у парку.
- Я вдома! - гукнула вона.
- Невже? - здивувалася мама з кухні. Ой, зараз почнеться.
Мама вийшла у коридор, грізно склала руки на грудях:
- Невже ваша величність нарешті вирішила згадати про існування такої дрібниці, як дім і матуся в ньому, яка вже місця собі не знаходить від хвилювання?!
Голос її повільно йшов угору: від звичайно-побутово-розмовного до голосно-гримаючого.
- Ма, тобі б у опері співати, - посміхнулася Інка, скидаючи кросівки.
Мама рвучко розвернулася, грюкнула за собою кухонними дверима. Двері ж невинні! Ой, мамо, мамо. Місця собі не знаходить, а… Інка потягнула носом… а котлети Ерастовичу смажить. Ну коли ви зрозумієте, що зі мною нічого не трапиться?! Що я доросла людина?! Що тварючка від мене не відстане, доки до дверей не допре?! Інка зайшла до кімнати, пронизливо глянула на вітчима. Вітчим трохи плавав перед очима. Не можна так багато пити!
- Ну як, Денисе Ерастовичу, справи на роботі? - значуще спитала вона.
Ерастович трохи зблід, але мужньо тримав оборону:
- А як, Інночко, у школі?
Ой, які ми люб’язні! «Інночко» - це щось новеньке у нашому лексиконі.
- У школі все добре. З зарубіжної зараз проходимо «Злочин і кара». Там так цікаво. - Вона хижо примружилася. - Про те, як бабусю. Сокиркою. По голівці.
Останнє слово виділила наголосом. Сказала майже по складах. Ерастович засовався у кріслі. Він розумів: Інчині прогули й цигарки мама пробачить, а от його, Ерастовича, обійми з якоюсь кралею на лавочці… Мабуть, зараз він думав, наскільки це поганий жарт природи, жіноча солідарність.
- Інночко, - обережно почав він. (Які ж ми сьогодні ласкаві!). - Слухай… а тобі, може, гроші потрібні?… На кишенькові видатки…