Вона зморщила носика.
- Від вас? - вклала в це запитання якомога більше презирства й огидливості.
Вийшла, грюкнула дверима.
Пішла до ванної, там умилася, глянула на відображення у дзеркалі. Ну? І що робити далі? Сказати, що перетвориш чиєсь життя на пекло - це одне. Перетворити його - це зовсім інше. Ну, нічого. Зараз вечір, зараз вона стомлена, та ще й добряче піддата. Зранку все стане на свої місця. Зранку все буде добре. Зранку все завжди буває добре. Ранок - це завжди свято. Коли сонячне світло вдирається до твоєї кімнати й розганяє по кутках усі тіні, всі нічні жахи, ти позбуваєшся страху. Інка всміхнулася собі у дзеркало. Всередині вже зароджувалося відчуття ранку, нового дня, який буде кращим, яскравішим, розумнішим від учорашнього.
Вона пішла на кухню - миритися з мамою. З мамою миритися було важко. Потрібно вислуховувати з півгодини: спершу - яка ж вона, Інка, невдячна, потім - усі ми жінки такі, далі - які ж ми, жінки, класні, нарешті - всі жінки відьми і, взагалі, допоможи мені помити цю каструлю. Найважчим було промовчати, не сказати: «Мамусю, це все банальщина, все це я знаю, все це я вивчила вже давно. Кому ти щось доводиш? Собі? То чому повинна слухати я? Я по самісінькі вуха переповнена цією життєвою жіночою мудрістю. Дайте ж мені мудрість не життєву!»
Та якщо витримати, одразу стаєш золотою дитиною, що допомагає мамі. І, нарешті, можна зосередитися на думках під час миття посуду… І сподіватися, що хоч тепер тебе ніхто не чіпатиме.
Одначе того вечора була чомусь лише одна думка. Як порожня бляшанка, торохтіла вона в голові, гучно відлунюючи всередині. Думка про кохану тварину. Тварючку. Істоту…
Василь Анатолійович (1)
Прикраса. Всього-на-всього прикраса. Що він хотів цим сказати? Що це неважливо? Що це гарно - і все? От дурнуватий хлопчина! Сказав, замовк і втупився у стелю. Все, Василю Анатолійовичу, розмову закінчено, ви мені набридли, ви мене дістали своїми запитаннями; всім дякую - всі вільні. Його янгольська величність замовкла. А він, лікар (лікар! психіатр!), вийшов від пацієнта ні з чим. Вкотре ні з чим. Хіба що із зайвими запитаннями, що залишилися без відповіді.
Василь Анатолійович ішов додому. Повертався знову пізно, знову засидівся за роботою. Не зовсім, правда, за роботою, за роздумами про Янгола у своєму кабінеті, за чашечкою кави. Вже зараз уявляв втомлений погляд Олени, вимучену посмішку а-ля «я розумію, ти - фанатик». Йому було соромно. Він любив дружину, сумував за нею. Проте розумів, що сумує й любить лише тоді, коли виходить за ворота лікарні. А там, усередині, серед дивних людей та їхніх дивних світів навіть не згадував про її існування. І кожен день виходив звідтіля неохоче, пізно. І кожен день йому було соромно.
Василь Анатолійович дійшов до зупинки й приготувався чекати. Такої пори тролейбуси ходять рідко. Раптом хтось гукнув:
- Васю! Ти?
Він обернувся.
- Борисе!
Це була зустріч двох шкільних друзів.
Обійми, ляскання по спині, «як ти?», «що ти?»… Василь Анатолійович був радий цій зустрі-чі. Адже з Борисом були й справді друзі, найкращі друзі. Разом сиділи за одною партою, разом готували домашні завдання, разом прогулювали нецікаві предмети, разом відгрібали за це, списували один в одного, брали мозковим штурмом складні завдання. Щоправда, в останньому класі Борис зробився трохи незрозумілий, зацікавився якоюсь там фантастичною літературою, захопився філософією. Це нерозуміння трохи віддалило їх один від одного, та дружба не припинилася. Після школи, як це завжди трапляється, їхні шляхи розійшлися. Василь, як і збирався, вступив до медичного, Борис - на фізфак Могилянки. Філософ знайшовся! Як був фізиком, так ним і залишився. Пішов у викладачі. Дивний! З такою головою не в школі працювати. Це все через ту кляту філософію, вона вивела його не туди. Такий розум пропав…
- Не одружився? - спитав Василь.
- Що ти! - весело відмахнувся Борис. - Ще цього щастя мені не вистачало!
- Іноді це й справді щастя, - серйозно сказав Василь.
- Якщо і щастя, то не для мене, - теж посерйознішав Борис, - мені потрібна свобода.
- То твоя холостяцька квартира там же? - спитав Василь.
- Там! - радісно кивнув Борис.
Декілька разів зустрічалися вже дорослими. Було вже не те й не так, проте досить приємно, без напруги. У хаті фізика завжди панував такий безлад, що Василеві часом аж самому кортіло взятися за віника й ганчірку.
- Приємно знати, що хоч щось у світі залишається незмінним, - посміхнувся Василь.
- Слухай, - раптом загорівся Борис, - а давай до мене! Як у давні часи, га?
- Та мені… цей… додому. Дружина хвилюватиметься…