Інка не помітила, як заснула.
Янгол (4)
Янгол дивився на зорі крізь вікно й думав про те, як незручно дивитися на них крізь шибку. У двері тихесенько пошкрябалися. Прошепотіли:
- Янголе.
- Заходь, - відповів він. Це була Мила, маленька шизофренічка з другого поверху. Мила ніколи не ходила сама. Біля неї постійно товклося ще п’ятеро напівматеріальних істот. І тепер, зайшовши разом з нею, вони посідали в його палаті. Милка підійшла, теж глянула у вікно.
- Любиш зірки?
- Іноді вони бувають… н-ну… доволі симпатичними.
- Кажуть, у них щось є… - вона перевела погляд на нього. - Ти в них щось бачиш?
- А ти?
Вона трохи нервово знизала плечима. Це означало, що ні.
- У тебе вікно відчиняється?
- Лише кватирка.
- Можна палити?
Янгол ствердно кивнув. У Мили був талант знаходити цигарки. Вона й так подобалася йому, а з цим своїм талантом - ще більше. Цигарками вона ділилася охоче. А що робити янголові у психлікарні, як не палити? Він попрямував до свого ліжка, сів на краєчок, тому що на ліжку вже розлігся один із Милчиних друзів - носатий чарівник у червонім балахоні.
Мила закурила. Вона була ще юна, та вже безнадійно хвора. Не те щоби геть безнадійно, та Василеві Анатолійовичу не піддавалася вже більше року. Вона просто не хотіла лікуватися. Або не хотіла, щоб він її лікував, щоб її взагалі лікували тут.
- Знаєш, чому людина постійно змінює друзів? - вона затягнулася, видихнула дим у ква-тирку.
- Чому? - спитав Янгол. От ще й за це подобалася вона йому. З нею було цікаво, вона була жива, в неї було багато запитань і відповідей. Звичайно, лише для себе, та все ж було. Цим вона відрізнялася, наприклад, від лікаря, який не мав нічого свого. І ще вона не боялася Янгола, а лікар - той завжди аж тремтів.
- Зі старими стає нудно. Вони вже все знають про тебе, ти - про них.
- Тобі нудно зі своїми друзями? - він кивнув на її товариство.
- Не те, щоб дуже нудно… але хочеться, щоб іще хтось про мене знав.
- Хочеш, аби це був я?
- Будь-хто, - вона відмахнулася, - просто хочу розказати. А ти зараз найближче.
Оце й було у ній гарне: чесність і якась дивна самодостатність, - на шістьох поділена, та все ж самодостатність.
- Розповідай, - погодився він.
- Обіцяй, що запам’ятаєш.
- А це навіщо? - здивувався він. Мила була чи не єдиною людиною, якій він ставив нериторичні запитання. Бо його справді цікавили її відповіді.
- Якщо мене не стане - не стане і їх, - вона кивнула на свою свиту, - більше про мене ніхто не знає. А людина живе, доки живе про неї пам’ять. Янголи ж живуть вічно…
- Янголи - вічно, а пам’ять - ні. Навіть у янголів, - посміхнувся він у відповідь, - пам’ять має властивість танути. Спершу тануть чіткі контури, потім - кольори, а потім - і сама суть.
- Все одно. Мені буде приємно хоч трошки пожити у твоїй пам’яті.
І ще одне: вона дуже невимушено робила компліменти.
- Давай, - погодився він, - я запам’ятаю.
- Вони, - знову кивнула на п’ятьох, - були не завжди. Я створила їх. Знаєш, як? Я дуже хотіла бути письменницею. Задумала твір, назвала його «Недописані новели». Вони так і залишилися недописаними. Щось не виходило в мене. Я створила персонажів, та не змогла створити для них живого світу. Не виходило. Персонажі були надто яскраві для будь-якого написаного сюжету - вони були надто живі. Частин у «Новелах» було п’ять. І в кожній з них головний герой - справді головний, найкращий, виписаний старанно й чітко, до щонайдрібнішої рисочки, до найпотаємнішої думки, до щонайменшого подиху… живий герой… Отже, «Новели» не виходили, було дуже сумно й погано, порозмовляти про це було ні з ким… окрім цих, п’ятьох…
Вона позіхнула. Янгол слухав уважно, не перебивав. Він знав, як це ображає і як боляче, коли тебе перебивають. Мила мовчала. Він теж. Він чекав, бачив у її зелених очах, що сказала ще не все. Нарешті вона промовила:
- Янголе, ти знаєш, що роблять письменники?
- Що? - Взагалі-то він, янгол, повинен був знати, та не був певен, - там, де починається творчість, ні в чому не можна бути певним, адже там закінчується влада Бога і починається влада творця.
- Вони ж мазохісти, Янголе. Попервах щось собі вигадують. Починають жити своїм вигаданим світом разом із своїми героями. Невдовзі їх це починає гнітити, вони просто розриваються між двома світами і тихенько ненавидять свій світ, своїх героїв, вони задихаються у власному світі, бачачи всю його недосконалість… прагнуть перейти до наступного світу, а цей, що вже віджив, поважчав, скинути іншому. І тоді починають писати, вихлюпують усе це на папір, віддають комусь, все одно кому, аби лиш віддати. Лише тоді повертаються вони до нормального життя, причому лише для того, щоби заглибитися в наступний світ, на який невдовзі чекає те саме.