Янгол мовчав.
- Я теж хочу так, Янголе, - раптом загорілася вона, хутко перейшовши від суму та безнадії до якогось очікування радості, - я так втомилася. Допоможеш?
- Милко, - він тяжко і втомлено позіхнув, хотілося їй допомогти, як нікому, - Милко, я з радістю б. Але не можу…
Вона не слухала і знай товкмачила своє:
- Мені всього лиш треба знову взяти свій рукопис. Мені здається, зараз я вже зможу дописати… Я зараз трохи додумала… Може вийти…
- Милко, я не можу! - раптом гримнув він. Почуття безпорадності, загнаності в оцю кляту лікарню, замкненості у вузьких рамках одної-однісінької грані буття так довго тиснуло зсередини, що, нарешті, прорвалося цим вигуком.
- Вибач, - уже тихіше обізвався він.
- Ти скоро вийдеш звідси, - сказала вона, - я допоможу.
- Як? - безпорадно посміхнувся він.
- Моя шизофренія - це не ці п’ятеро, - зізналася вона. Янгол здивовано підняв брови. - Вони просто існують поруч, хіба ти не бачиш? А шизофренія - це зсередини. Існує друга Я. Вона спромоглася дописати «Новели», зараз вона пише далі, більше та більше, краще й краще. Про неї ще ніхто не знає, проте вона дійшла майже до апогею. Вона й сама не знає, та знаю я: багато з того, що вона пише, збувається. Я скажу їй, аби написала про тебе. Що ти був у лікарні, а потім швидко-швидко вийшов на волю.
- Як? - іще раз спитав він. Вже без посмішки. Справа ставала дедалі серйознішою.
- Ну, наприклад, так: «Лікар відсахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом сяйнули золотом два величезні крила».
Янгол замислився. Так, це могло б вийти. Митець - як Бог: у своєму творінні він піднімається до Бога і майже уподібнюється йому, бо наділений потугою творця. Так вони думають. Часом так воно і є. Богом бути важко, проте можливо. І, якщо справді існує Милка-2 у якомусь світі, якщо цей світ (безумовно створений Милкою-1) достатньо реальний, якщо ця Милка-2 справді пише, а не прикидається, то, можливо… Забагато цих «якщо», та спробувати варто.
- Так от, - сказала Милка, - коли вийдеш, зроби так, щоб я знову отримала свій рукопис.
- Добре, - сказав Янгол.
- І пам’ятай про мене.
- Добре, - знову сказав Янгол.
Вона піднялася і хотіла вже йти до дверей, як він раптом сказав.
- Але в одному я з тобою не згоден.
- У чому?
- Людина живе доти, доки живуть її твори.
- Це один із різновидів людської пам’яті, - посміхнулася вона.
Янгол похитав головою.
- І знову я не згоден. Твори - це один з різновидів існування.
Милка теж похитала головою. Попрямувала до дверей. Почет із п’ятьох казкових істот слухняно поплентався за нею. Сьогодні вони були на диво мовчазні. Здається, теж утомлені.
Янгол пройшов прокуреною палатою. На підвіконні залишилися принесені Милою цигарки. Вона завжди залишала їх. Без зайвих слів, ніби просто забувала. Янгол посміхнувся. Йому подобалися люди, які обходяться без зайвих слів. Він дістав зі схованки за батареєю сірники, закурив. Сів на підвіконня, видихнув у кватирку. В димовому серпанку зорі на небі посіріли, почали розпливатися й підморгувати.
- Чого моргаєте, дурепи? - ласкаво сказав їм Янгол. - Ви тут ні до чого. Ви - лише прикраса.
Втім, він іще довго сидів на підвіконні й ще довго дивився угору. Може, на зорі, а, може, просто в небо, де можна літати.
Інка (6)
Інка прямувала до школи. Сьогодні посидить на заняттях. Нічого не вдієш, інколи це необхідно. Конспект тримала у руці. Сьогодні вона вирішила взятися за проблему прихованої маси у Всесвіті. Спробувати взагалі розбирати подібні проблеми окремо, бо в цілому нічого не виходило. А дорогою згадувала формули. Маса, отже, гравітація. F=…
Раптовий скрегіт гальм. Удар. Оце тобі, Інко, і Всесвіт. Оце тобі й усі твої розумування. Оце тобі теореми, аксіоми, нескінченість твоя у просторі (припустимо, певному просторі). Припустимо, Інко, що тебе збила певна машина. Через те, що ти за своїми великими думками не помітила малесенького світлофора.
… Сірий туман навколо. Голоси.
- Гей, дівчинко, ти мене чуєш? Якого кольору мої очі?
Очі були різного кольору: одне яскраво-жовте, друге - неймовірно-синє. Але не в того, хто питав, а у того, хто сердився. Він голосно кричав на когось, та за сірою імлою того видно не було. Потім він і сам зник, розчинився у тій же імлі. Та голоси стало чутно краще.