Я дістаю з верхньої полички свою таємну скриньку (кодова назва «скринька Пандори») - єдине місце, куди коханий не допускається. Можливо, поки що не допускається. Простору в скриньці багато, але він дуже щільно згорнутий на папері. Тут я зберігаю свої ідеї. Ідей у мене теж багато, проте вони нікому не потрібні, крім мене. Не потрібні, поки я не перетворю їх на щось більше, ніж ідеї. З них можна зробити, наприклад, художній твір. Або філософський трактат. Та з ними слід поводитися дуже обережно. Більшість із того, що я пишу, якимось дивом збувається. І я зачиняю скриньку, щоби нікому не завдати шкоди. Якщо у творі все буде гарно і всім буде гарно, то хто такий твір читатиме? Народ вимагає видовищ. Народові потрібні великі проблеми героїв, стрімкі сюжетні стрибки, погане закінчення (бо гарні вже всіх дістали).
Ні, нехай ідеї ще трохи полежать. Нікуди не дінуться. Я зачиняю шафу. Взагалі, добре, що немає Грема. Він обов’язково висадив би дверцята. Й тоді ідеї витекли б, розлетілися. І бігай тоді, лови їх! Ідея - не горобець, вилетить - назад не вернеш. Так сказав би один мій знайомий китаєць. Іноді я навіть сумую за цим філософом із діжки.
Дзеркальце, тепер так буде завжди? Облиш, можеш не відповідати. Я знаю, що поняття «завжди» не досить точно характеризує цю ситуацію. Як може бути щось зі мною завжди, якщо я сама не буду завжди? Правильно, запитання було риторичним. Ніяк. Спитаю так: це буде постійно? Періодично. Коли коханий поруч, то життя більш наповнене змістом. Ні, не так, просто з’являється зміст. Тільки-но він знову йде, зміст зникає. Тож постає запитання: якщо відкинути кохання, то в чому ж тоді полягає зміст життя? Не в пізнанні, це я вже знаю. Адже я вже встигла отримати всі відповіді на всі мої важливі запитання (крім, звичайно, тих дурнуватих, якими переймаюся зараз). Встигла. І залишилася на самоті з цими відповідями. Не в пізнанні, тому що Бог, наприклад, знає все, проте чомусь же існує. Так-так, я ставлю себе нарівні з Богом, як же можна жити інакше? Коханий дуже довго намагався відбити в мене охоту питати: навіщо? На це запитання, як і на запитання «хто є я?», існує багато відповідей. Та проблема тут в іншому: просто не треба, не можна вибирати одну з них. Тут потрібно жити з ними усіма. Втім, я ще залишаюся людиною, а дечого людського позбутися буває важко. Тому щойно він виходить за двері, як я знову починаю шукати зміст. Зміст узагалі-то не потрібен, стверджує він, але мені він потрібен - просто, щоб часом не було так сумно. То що скажеш, дзеркальце? Та що ти можеш сказати! Проста брудна дірка. І все навколо таке ж. Просте. Тому потрібно щось складне. Тому й вигадуємо всілякі теорії, рамки, яких потім, коли нарешті вирішимо щось справді зрозуміти, просто не можемо вже позбутися. Настільки звикаємо. Дзеркальце, котра година? Я обертаюся до свого годинника, відображення - до свого. Звіримо? Мій коханий буде за декілька годин. А твій, дзеркальце?
Інка(7)
Вона вешталася квартирою зі Сфінксом на руках. Голова ще трохи паморочилася, та їй було вже набагато краще. От тільки нудно. Просто не було чого робити. Багато думати неможливо: в голові одразу озивалося болем, починало нудити. Та що думати! Ні читати, ні писати… Інка жила всім цим, а тепер сказали: не можна. Розслабся, дитино, лежи у ліжечку й ні про що не думай. Від недумання ставало ще гірше. Мозок набрякав і, здавалося, от-от потече крізь вуха. Найзручнішим станом було вештання по хаті. Мама - на роботі, Ерастович - теж. Мабуть.
Хоч би побалакати з кимось. Та з ким же, з ким? З усіма попрощалася ще в лікарні. Ні-ні, вона не шкодує про це. Їй ставало погано від однієї думки, як заходить у гості Елка, починає смалити одну за іншою цигарки, розповідає про черговий татусів викидон. Або ж як приходить тварючка, приносить із собою пляшку дешевого вина: тобі зле, Інночко? Випий, і все минеться. А потім - підемо в ліжечко, секс - найкращі ліки… Брр! Та все одно, якби з кимось поговорити, то не так погано було б. З ким?…
- А хоч би й зі мною, - він сидів на підвіконні й дивився на Інку насмішкуватими чорнющими очима.
- Богдане! - зраділа вона. - Як добре, що ти прийшов!
Він посміхнувся ширше. Зістрибнув з підвіконня й солодко потягнувся.
- А я думала, ти - продукт моєї хворої уяви, - повідомила Інка, уважно розглядаючи його, вперше такого реального. Вперше не серед туману, не в голові, а просто перед нею, посеред її кімнати. Хлопець невисокий, трохи вищий за неї, чорноокий, із пофарбованим у якийсь блідо-жовтий колір волоссям. Цікавий. Посмішка - хитрюща. Він таки подобався їй.